Четвер, 5 серпня 1875

Удома втовкмачили собі, що Одіффре в мене закоханий; я лютую — тепер усі дивитимуться на мене як на покинуту.
Вони вважають мене вищою істотою, завойовницею на кшталт Александра Великого. Якого ж біса вони так гадають — мені здається, що досі ніщо цієї думки не виправдовує.
Нас ніде не шанують — то й що дивного, що не шанують і мене. Я нічого не можу домогтися, окрім як своїм обличчям. А це жалюгідно. Обличчя має забезпечувати надмірне, а не необхідне. Тож хай добре зрозуміють: я розбита не тому, що кохаю Одіффре, а тому, що мені здається, ніби він відвертається, як відвернулися стільки інших.
А ця думка завдає мені такого болю, що я не годна навіть про нього розповісти.
По-перше, мене це ранить, а по-друге — мені псуються мої любовні розрахунки. По-третє, мені псуються мої прогулянкові плани. Гуркіт екіпажів, bustle вулиць діють мені на нерви. Єдина моя втіха — їхати в ліс. Холодно, вогко, дощить… Усі ці прикрощі, зведені докупи, наганяють на мене найпохмуріший настрій, який тільки можна уявити. Інші від цього не страждають, навпаки, я люб'язна й сміюся, але сама для себе я нестерпна, я нуджуся, нуджуся, нуджуся, сто тисяч разів нуджуся.
Хай там як, а на дні всього я знаходжу вічного Джирофлу! Я не прощаю собі, що думаю про нього, коли він про мене не думає.
Лише той зрозумів би мою досаду, хто зміг би зміряти мою гордість.
Я дуже легко прощаю собі обожнювання герцога, бо вважаю його в усіх відношеннях гідним мене. Але я не прощаю собі мого потягу до цього чоловіка. Щоб розібратися, я спробувала сказати йому подумки: я вас кохаю, або ж: ах! як я його кохаю. І це для мене неможливо. Мені прикро думати, що дехто, можливо, гадатиме, ніби я кохала цього чоловіка й не хотіла в цьому зізнатися. Так і кортить у це повірити — з огляду на ту неймовірну впертість, з якою я ним переймаюся.
Річ у тім, що він мені подобається і я була б захоплена, зачарована, якби він мене кохав; а от кохати його самій — то вже інша річ. Я для цього занадто горда. Я кажу, що обожнюю герцога, бо для мене він не такий чоловік, як інші, він — у хмарах; але я певна, що якби я його знала, якби з ним говорила, то, навіть кохаючи його, я ставила б себе настільки вище за нього самого — як жінка, лише як жінка, — що дивилася б на нього з висоти дзвіниці Нотр-Дам. Це смішно, і я дуже добре розумію, що я ніщо, але для себе, як жінка перед чоловіком, я вважаю себе богинею.
Подають ландо, і я їду на прогулянку з Маченькою та Смирновим у ліс під огидним дощем. Я люблю прогулянки під дощем: я мовчу й подумки складаю чудову драму, де герої — я, Джирофла і третя дійова особа. Я вибудувала собі такі мрії про велич, що аж страшно. Якщо я не здійсню цих мрій, я буду нещасна.
Я доволі бліда, і страх перед хворобою, як торішнього літа, змушує мене тремтіти. Сподіваюся, Бог змилується наді мною.
Лафер'єр шиє мені сукню в стилі Першої імперії. У ній я зроблю свій портрет у Валері. Цей стиль мені дивовижно личить.
Яка нудьга їхати в Шлянгенбад! Усе мені видається нудним, я бачу все в сірому, крізь дощ і туман. Я — жінка сонця, я перестаю жити, коли воно мене не гріє. Я мала дурість його ненавидіти — я помилялася, саме воно дає мені життя. Коли сонце не світить, я ладна лягти на землю й лишатися отак заклякла, нічого не бажаючи; усе мені здається бридким, усе сумним, і сама я собі здаюся бридкою, дурною, темною.

Примітки

bustle — в оригіналі англійською: «метушня, гамір».