Вівторок, 3 серпня 1875

Думати цілий вечір про це чудовисько, а в нагороду дістати отакий прийом.
Я лютую! Бідолашне дівчатко, невинне ягнятко! Це з твоєю вдачею ти хочеш воювати! Жалюгідна дурепо! Дитино, немовлятко, безумна!
Ми зустрічаємось біля готелю:
— Добридень, панно.
— Добридень, пане.
— Відколи ви в Парижі?
— Із позавчорашнього вечора.
— І ви гадаєте лишитися надовго?
— Днів на сім-вісім.
— А Ніцца, Ніцца?
— О! Ніцца — там нудьга, спека.
— Ви туди більше не повертаєтесь?
— Більше ні.
— Ніколи?
— О! ні, на тиждень, місяців за два.
— А зиму?
— Зиму у Флоренції.
— Ах! та невже! — і недовірливі жести.
— То ви знову беретеся за свої сумніви!
Він робить порух, і я кажу йому: прощавайте.
Муся, спитай-но в нього, де він купує свої парасолі, — каже мені Маченька.
Добре. Тоді я гукаю його назад і питаю те, що просить мене спитати Маченька. І ми розходимось.
Негідна істота, примхлива й зла тварюка!
Учора він аж стрепенувся, побачивши мене, а сьогодні має геть зібраний і крижаний вигляд.
Та чого ж я хочу! Адже він мене не любить! Ну ж бо, треба бути розважливою! Я геть вибита з сідла, ледве тримаюся на ногах. Боже мій, кажу я, зарахуй мені цю прогулянку на небі, бо це справжня мука! Я хотіла б бути на самоті, писати чи думати, а мушу блукати вулицями — чого терпіти не можу навіть у доброму гуморі!
Бути отак розбитою за дрібницю, через те, що якийсь хам не заговорив до мене так, як я хотіла!
О! я нікчемна жінка, я ніколи нічим не стану! Така слабкість!
Негідно, негідно, негідно!
Я б дуже хотіла знати, чим усе це скінчиться.
Цей чоловік обрав чудовий шлях, щоб досягти свого, — якщо він хоче його досягти.
Я ніколи не була такою нещасною, бо предмет того не вартий.
Це жахливо, бачте, мріяти про покору, любов, поклоніння — і дістати байдужість… а може, й глузування.
Я смішна — де ж та горда вдача! Горда вдача, що виявляється кількома фразами в цьому щоденнику! Гарна горда вдача, що принижується до мрійливості через цього чоловіка й до того, щоб бренькати ніццькі мелодійки!
Я лютую на себе, я хотіла б відлупцювати себе за цю неможливу слабкість!
Зрештою, мені й нема чого так соромитися: я помилилася, всі повірили в те саме, що й я.
Та ні ж! Ніколи я не вб'ю собі в голову, що помилилася. Але тоді який же грізний боєць цей чоловік; не мені, миршавій, із ним мірятися. А втім, тільки-но я розгадаю його гру, я сильніша за нього, бо він моєї не розгадує. Це мене трохи втішає. Та чи розгадую я? Чи є тут що розгадувати? These are the questions. Гадаю, що нічого немає. Жоден чоловік не зміг би так панувати над собою.
Річ у тім, що в мене велетенська уява: я мрію про любовні залицяння минулих століть, сама того не помічаючи, я найромантичніша з усіх жінок. І як це нездорово!
Пригадую, я писала тут цієї зими, після вечора в опері: іду з опущеним хвостом, мов побитий пес. Це навчить мене вирізняти людей, які мене не вирізняють. Та нічого воно мене не навчило, на жаль!
Та хіба ж не казали всі — навіть наш кучер Амбруаз, — що така вже звичка цього чоловіка. Позалицятися, а тоді покинути. Як то кажуть.
Я вважала себе винятком — кожен вважає себе винятком.
Я чепурюся і у своїй білій сукні з білою облямівкою, завжди незрівнянна, їду в Булонський ліс. Маченька, я і Смирнов. Сонця немає, зате повно вищого товариства.
І Джирофла — ні, не хочу називати його Джирофлою, це ім'я годилося раніше, — і д'Одіффре, хочу я сказати, там. Він мене дратує до краю, він не поводиться як чоловік, якому нічого не треба. Ах! якби він робив, як усі, але ні, він хоче довести мене до сказу.
Боже! Боже, дозволь мені помститися!
Лафер'єр робить мені дива простоти, Ребу — картини-капелюшки, Феррі — поеми-черевички, Ворт — цукерочку-сукню, Дюпюї — чарівну парасольку, Жувен — рукавички, Огюст зачеше мене завтра.
Як солодко мені усвідомлювати, що довкола всі заклопотані мною, що кожен із цих фатів і фаток [sic] трудиться, щоб мене прикрасити.
На мене задивлялися в лісі. Знову цього вечора я мала дурість чекати на мою Муку.
О! наскільки мені було краще, коли я думала тільки про коней і про герцога. Це було чисто, це було мило. Немає нічого прекраснішого в світі за Єлисейські поля, авеню Імператриці й Булонський ліс. Там добре, весело, свіжо.
О! яке приниження ця історія з д'Одіффре!
О! які ж брехливі ці карти! Брехуха та ворожка зі старої Ніцци! Наобіцяти все — і нічого не справдити!
Підсумуймо й покінчмо з цим. Цей чоловік мене не любить. Нічого не вдієш, поставмо його в один ряд з усіма.
Чудове рішення, та нездійсненне.
Диявол хоче, щоб я думала інакше. Диявол підтримує в мені переконаність у тому, чого немає, чого не існує.
Боже мій, прожени Диявола. Бо я в Диявола вірю. Я твердо вірю в три речі.
У Бога, у Диявола й у монархію.
Колись цими днями я докладно поговорю про всі переваги, які дає монархія.
[Навскоси: Ой-ой-ой.]
[Викреслено: Середа, 4 серпня 1875]
А подумати тільки, що я хвилювалася, говорячи з цим чоловіком, я навіть тремтіла. О! який жах!
Це ница змова із Саетоне й усіма! Він гадає, що я закохана, — слово честі. Ах! як би я довела йому, що він помиляється, якби Бог захотів! Та Бог не хоче, Богові не до цих дрібниць! Бог дбає про все. Він міг би й мені трохи посприяти — спершу в мене не було лихих думок. А якщо вони в мене тепер є, то це через те, що мене довели до сказу! Що довше зволікатиме помста, то більшою вона буде.
Та ні ж, я не почуваюся здатною на жодну злобу.
Я готова заприсягтися зовсім не мститися, аби тільки він прийшов до мене. Сама того не бажаючи, я помщуся, бо я його не любитиму.
Навіщо жадати чоловіка, до якого мені байдуже.
Та, Боже мій, усіх жінок люблять, не можуть же вони повиходити заміж за всіх. Чому ж тільки я, нещасна, маю самі розчарування, самі приниження!
Інші не просять — і мають. А я цілий рік морочуся з цією істотою, псую собі кров — і не маю нічого.
Miserere! Почитаю Плутарха, а тоді помолюся Богові.
Та навіть якщо це й станеться, воно вже не буде гарним… Я так цього жадала, що мені аж соромно. Ах, якби він прийшов сам, ось тоді б я тріумфувала! Але після стількох морок я, далебі, виснажена.
Хіба ж я не казала, що він віддячить мені за моє дводенне спізнення, якщо помітив його.
Те, що я кажу, було б доречне для герцога й пера, для поряднóго чоловіка, а не для цього фата!
Перешкоди мене розпалюють, а ще змушують таїти злобу; мені прикро, що я дала себе спіймати.
Це наче коли я, бувало, просила тітку піти до театру: якби вона зібралася вмить, я була б їй вдячна й мала б приємність, але вона зволікає, вигадує труднощі — і я лютую, невдоволена й похмура.
Ось до чого я дійшла з Одіффре. Я так серджуся на нього за те, що він змусив мене стільки писати й дратуватися, що аж страшно. Я серджуся на себе, серджуся на всіх.
Якщо нарешті я його дістану — що навряд, — я вже не тішитимуся цим задоволенням… А втім, ні, це все ж було б дуже приємно.

Примітки

Муся, спитай-но в нього, де він купує свої парасолі — в оригіналі російською.
These are the questions — в оригіналі англійською (відлуння гамлетівського «That is the question»). «Ось у чім питання».
Miserere — латиною: «Помилуй!» (початок 50-го (51-го) псалма).