Понеділок, 2 серпня 1875

Прокидаюся о сьомій годині.
О десятій ми виходимо. Я заклякла в провінції — мені знадобиться два дні, щоб отямитися. Утім, моє вбрання гарне, бо паризьке.
Яка це для мене мука! Маченька обожнює блукати вулицями й милуватися крамничними вітринами, забігати в усі крамниці. Я цього не зношу, а мушу водити її всюди. Я заходжу до Ребу, до Феррі, до Жувена, до Лафер'єр. Та тричі шкода! Кароліни немає, вона буде відсутня два тижні! Її заступає якась дівчина, сподіваюся, вона мені добре прислужиться.
Заходжу до Кляйна. Повертаюся й пишу тітці розпачливого листа, благаючи money, money, money!
Ах! Забуваю: у Феррі я бачила Берту, елегантну й гарненьку. У неї ангельський колір обличчя. Ми кілька хвилин розмовляємо, вона обіцяє писати, а я обіцяю провідати її, коли за шість тижнів знову проїжджатиму Парижем.
Я втомлена.
Ми їдемо в Булонський ліс. Я була в сірому, а щоб поїхати в ліс, перевдягаюся в біле. Там натовп.
Ах! Боже мій, як гарно в Парижі, яким елегантним почуваєшся — від того, що бачиш стільки витончених і розкішних речей, сама стаєш кращою.
Після Ніцци мені здається, що я на небесах. І справді, Париж — це Рай. Лондон величезний, але Париж гарніший. Я в захваті!
І мій геній починає мене гризти. Ось тут — світ, ось тут і треба бути. Мені бракує дихання. На другому колі екіпажів я опановую себе й дивлюся на людей із доброзичливою поблажливістю. Саме так і слід поводитися, щоб бути на висоті. На мене звернули увагу — не надто, визнаю. Заждіть, і ви побачите.
Хай ті, що мають вуха, слухають; хай ті, що мають очі, дивляться.
Завтра мені буде значно краще. Я не побачила жодного чоловіка, на якому варто було б спинити погляд. Самі фати! Я впізнаю безліч людей. Сен-Клер, із Ніцци, і Ламбертьє — Федюс! Ми дивимось одне на одного, і я починаю сміятися. Окрім нього, ще ціла купа інших.
І нарешті — Одіффре. Я в захваті бачити його таким елегантним і так гарно спорядженим. Гарний кінь, гарний екіпаж, гарно вбраний і сам гарний. Ми швидко роз'їжджаємось, [Викреслено: він зно], озираємось і вітаємось. Я ледь зашарілася, але не так, щоб це помітили. Смирнов і Стьопа, які сидять навпроти мене, кажуть, що він довго озирався. Ми зустрічаємось кілька разів, і він щоразу вітається, а його лагідна усмішка тішить мене.
Він зійшов з екіпажа й прогулювався пішки із золотою молоддю; що мені безмежно подобається — то це бачити його в добрім товаристві, гарно спорядженим.
Я всміхалася сама до себе, бачачи нас обох перенесеними з осоружної Ніцци в мій прекрасний Париж — але від цієї зміни ми не лише не програємо, а й виграємо.
Я невдоволена: я хотіла б, щоб він під'їхав до екіпажа. Це або дуже добре, або дуже погано. Дуже погано, якщо це байдужість, дуже добре, якщо навпаки. Гадаю, що останнє, бо якби нічого не було, він просто повернув би свій екіпаж, як зробив би кожен, зустрівшись у чужому місті, — як зробив де Танле, як зробили багато хто.
Я обідаю, розводячись зі Смирновим про різні політичні устрої; у мені такі суперечливі ідеї, що аж страшно. Утім, я завжди говорю лише глузливо. Так найзручніше.
Після цілого дня крамниць, кравчинь і капелюшниць, легковажної прогулянки, кокетувань я вдягаю пеньюар і читаю свого доброго друга Плутарха.
Знаєте, чим я розважаюся вже кілька днів? Дивлюся всім просто в очі. У Ніцці я останніми днями тішилася, бачачи, як кожен на мене задивляється. Мені кортить заговорити до всіх, кого бачу. Мені здається, що я королева й що всі мають мене вітати. Я люблю дивитися чоловікам просто в обличчя, але з таким гордовитим і всевладним виглядом, що хочеш не хочеш вони звертають увагу на цю істоту, яка немовби є все. Не знаю, чому я цього вечора чекаю на Одіффре. Та ні ж, знаю чому — бо я цього хочу.

Примітки

money, money, money — в оригіналі англійською. «Гроші, гроші, гроші!»