П'ятниця, 30 липня 1875

Я намалювала карикатуру на Смирнова, на цього добряка, наївного й доволі дурного.
Я веду Маченьку подивитися на замок Джирофли, потім усі їдуть до Монако. Я залишаюся з Маченькою, ми прогулюємося і, проходячи повз № 77:
Хочете, зайдемо поглянемо? — кажу я їй.
Гаразд.
Я оживаю, серце моє калатає, мене наче лихоманить. Ми спускаємося і вулицею де Франс заходимо в сад Джої! Тут я спиняюся, перш ніж писати далі: я така схвильована, мені так дивно, що мушу кілька хвилин посидіти, обхопивши голову руками. Веду далі: ну чи ж не дивно! Чому я так схвильована? Ми проходимо через невеликий сад, повний чудесних рослин. На балконі першого поверху двоє чорних слуг тримають на головах подушки, бронзові, здається. Спершу передпокій, елегантний і граційний, потім умебльована вітальня, доволі чудернацько оббита кретоном на східний смак, з безліччю різних меблів, бронзи, статуй і тисячею дрібничок, що надають елегантності. Дві величезні канапи, що запрошують сісти, чи радше до чогось іншого, потім ще одна вітальня, оббита вовняним репсом сірого та синього кольору. Їдальня зі старого дуба й гарна старовинна порцеляна. Гарні мармурові сходи ведуть на другий поверх.
У кожному кутку, з усіх боків знаходиш мистецькі речі й тисячу всячин, що не здаються чудесними, але коштують дорого. Спальня негарна. Оббита кретоном у стилі Помпадур, чорне дерев'яне ліжко з крученими колонами, увінчане балдахіном під колір завіс. Жахливе ліжко. Поруч її портрет, писаний олією. На шиї в неї шість разків розкішних перлів, а на грудях величезний смарагд.
У неї замислені очі й чарівний рот, граційний ніс, і все її обличчя виражає стільки лагідності, спокою й щирості, що аж дивовижно. Плечі й бюст бідні. Є ще одна картина, що зображує голу жінку, і ще одна, що зображує двох голих створінь.
Ця спальня становить лівий край дому, праворуч двері ведуть до її туалетної кімнати; довкола дзеркальні шафи, умивальник на дві особи, на якому я знаходжу губку й кілька флаконів, що їх я обнюхую й по черзі розглядаю. Далі її будуар, зовсім маленька кімнатка, теж оббита східним кашеміром, а позаду ще одна спальня.
Я трохи розчарована. Звісно, дім гарний, великий, елегантний, але для статечної матері родини. Не для Джої. Йому бракує фантазії, грації, розкоші.
Мої покої будуть у сто разів гарніші!
Її звати Амелі.
Я не йду, я біжу, у мене лихоманка в ногах, я спираюся на вікно й думаю, що, може, на цьому самому місці спирався він, я торкаюся меблів і кажу собі, що, може, Він їх торкався. Я знаходжу рожеві атласні пантофлі, хутко скидаю свої черевики й приміряю їх. У неї стопа на два з половиною пальці довша за мою!
Я дивлюся, силкуюся закарбувати кожну річ у пам'яті. Я говорю мало, відповідаю лише Маченьці, бо голос мій тремтить.
Я в неї вдома! Я там, де Він так часто бував! Я торкаюся того, чого торкався він, я сідаю там, де сидів він! Боже! Боже! Боже! Я себе не тямлю, я наче п'яна! Я прошу провести мене в сад, у той малий, що між домом і набережною, я зриваю троянду, яка переді мною, поки я пишу, і яку берегтиму завжди.
Я побувала в цьому домі, який бачила вві сні разів десять, і він достоту такий, яким мені снився. Тільки мені снилася вітальня з червоного атласу й російської шкіри — ось єдина різниця. Я ледве можу писати, серце моє ще калатає, а рука тремтить. Я така схвильована, що це просто смішно! Я тремчу від дотику чи навіть від згадки про все, що стосується цієї жінки. Що ж буде між нами? Та мені здається, що між нами вже й так було чимало. У неї був чоловік, якого я кохаю. Дурненька дівчинка, якою я була, я гадала, що він її покине й прийде до мене! Щовечора я молила Бога, щоб змусив його її покинути. І Бог почув мою молитву: він її покинув — але одружився!
Боже мій! Кожна моя думка — спогад, і кожен спогад — хвилювання, не знаю навіть яке, приємне чи неприємне. У голові мені паморочиться, мені хочеться плакати. Я не маю спокою.
Як же тяжко мені їхати!
Я хотіла б довіку залишатися біля цього дому, де він бував! Я піду завтра рано-вранці. Так, але цей дім осквернений, споганений стількома іншими, від Одіффре й до останнього наброду, усі тут перебували!
Ні, мені хочеться вірити, що вона розрізняє людей. Мені хочеться вірити, що вона по-своєму чесна, я хочу думати про неї добре, бо вона належала йому! Мені хотілося б усе виповісти! Та ось я стаю замріяна, на вигляд спокійна, а всередині кипуча.
Я не жила б спокійно, якби в мене часто траплялися [sic] такі хвилювання! Я йду до стайні, елегантної, мов вітальня, провідую собак, їх троє, і звати їх Лулу, Калеш і Жак.
Я йду глянути на її екіпажі, їх у неї три, і дуже гарні. Мені хотілося б усе запам'ятати, усе вміти намалювати.
Боже мій, Боже мій, Боже мій! Навіщо ж Ви дали мені побачити вві сні цей дім, перш ніж я побачила його насправжки, і саме таким, який він є. Я розбита, але задоволена.
Я мало не забула про її ванну, ванну з білого мармуру, дуже прозаїчну й гідну статечної матері родини. Якби я була нею, я не мала б такого дому, як у неї. Не бувши нею, я за два місяці матиму покої, які бачать хіба що вві сні. Я відроджена, якщо можна так висловитися, я почуваюся живішою.
Я була по вуха в буденності, а ось я по вуха в хмарах. Я почуваюся, як оживаю від згадки про Нього, почуваюся зовсім новою, зовсім іншою, зовсім чистою!
Я згадую, ні, помиляюся: щоб «згадувати», треба було забути, а я ніколи не забувала, ані на мить, ані де. Але цей дім не те що змушує мене думати про нього — він змушує кипіти мою кров, скакати серце й паморочитися мозок.
Боже мій, невже не настане день, коли я його побачу, коли я з ним заговорю!
Чому ж я ніколи не бачу його вві сні.
Цієї ночі мені снився Блекпринс, він розглядав зі мною альбоми, залицявся до мене.
Чому ж ніколи такого сну з Тим, Іншим. Боже мій, Боже мій, Ви ж бачите, що в мені діється. Ви ж бачите, що тільки Він здатен схвилювати мене до глибини.
Геть усі ці дрібні хвилювання, дрібні дурниці, дитячі витівки, жарти, якими я, звісно, бавлюся, але ж я живу, я не мертва. Я не можу жити самими лише спогадами. Для буднів воно й добре, але панівна думка, велика думка, думка, що так заволоділа моєю душею, усе, усе, усе — у Ньому!
А втім, навіщо це казати? Бог бачить і читає в моєму серці. Він змилується наді мною, колись, можливо!
[Навскоси: Боже мій, та чи ж можливо отак запалюватися знічев'я!]

Примітки

Кретон — щільна бавовняна тканина з друкованим візерунком, часто квітчастим; ужиткова в оздобленні інтер'єрів.
Репс — рубчаста тканина, що йшла на оббивку меблів.
Стиль Помпадур — відродження у XVIII ст. квітчастих візерунків, названих на честь маркізи де Помпадур.
Кручені (виті) колони — спіральні колони в бароковому стилі.
Пантофлі (фр. mules) — хатні капці без задника.