Четвер, 15 липня 1875

Учора ввечері, покинувши Сапоженікових, я сказала місяцю: «Місяцю, о ясний місяцю, покажи мені вві сні того, з ким я одружуся за свого життя».
А по цих словах не можна вимовляти більше жодного, і кажуть, що тоді побачиш уві сні того, з ким одружишся. Дурниці: я бачила Смирнова й Одіффре — двох неможливих.
Та й Одіффре не рахується: він мені сниться мало не щовечора. Ще й учора, цілу ніч, він дивився на мене закохано, і я прокинулася під враженням цього вродливого обличчя й цих очей, які вві сні, здавалося, так мене любили.
Qucm spes dclusit, huic querela convenit, як сказав Федр і як я повторюю за ним.
Я певна, що querela mihi convenit! Саме тому я й поспішаю взяти цю любу книжку — і писати, скаржитися, вимагати пояснень, гніватися!
Зранку нічого лихого; тітка приходить сказати мені, що Джирофла біля свого вікна, я йду сісти біля свого, і за кілька хвилин ген там видно білу постать. Тітка сидить долі, щоб її не помітили, і ми сміємося.
Коли він уже досхочу покрасувався напоказ, я посадовила її поряд із собою — і білої постаті як не було.
Одне слово, аж до сніданку я тільки те й роблю, що ходжу до вікон. Я преспокійно перекладала уривок з Авла Геллія, коли тітка приходить спитати мене з лукавим виглядом, чи не біля вікна я, бо він там.
— Ні, не біля вікна, та постривай, зараз стану до нього, дай-но мені сюди мою книжку. — Вона дає мені книжку.
Ось я й уся на видноті, і тітка втаємничена. Світ перевернувся. Та це дуже добре, бо малий побачить, що мені до нього байдуже.
Раз у раз накрапає дощ. Я була сумна й мовчазна на музиці, коли надійшли наші кавалери. Я дуже зашарілася, угледівши Одіффре, та це було здалеку, і він не побачив.
Негідник цілком домігся свого. Лиходій, бандит! [Викреслено: Правду кажуть] Хто плює вгору, той сам себе карає.
Так гарно, так свіжо, що аж чарівно, але така погода навіває меланхолію.
— Пані, коли я зможу прийти попрощатися з вами? Я завтра від'їжджаю.
Це наче грім із ясного неба: я полотнію, я паленію і, збентежена, ладна крізь землю провалитися, ховаюся в глибині карети. Саетоне бачив, і він бачив, але, на щастя, вони не дивилися.
Це жахливо! Я найнещасніша з усіх створінь!
Я хотіла прибрати його до рук і мучити — а це він прибирає до рук і мучить мене! Так тобі й треба! Скарана там, де согрішила. Це наука, тим гірше для тебе, найбільш unlucky з усіх жінок.
Усе проти мене, усе я проґавлюю, ніщо мені не вдається. Я скарана за свою гордість і дурну зарозумілість.
Читайте це, добрі люди, і вчіться. Цей щоденник — найкорисніший і найповчальніший з усіх оповідей, які були, є й будуть. Це ціле життя в найменших його подробицях, ціла жінка з усіма своїми думками, з усіма своїми надіями, розчаруваннями, ницістю, красою, злиднями, прикрощами й радощами.
Я ще не цілковита жінка, але стану нею. За мною можна буде стежити від дитинства до самої смерті. Бо життя людини, ціле життя, без жодного маскування чи брехні, завжди велике й цікаве.
— Я їду на тиждень і, певно, вернувшись, вас уже не застану.
— О так, — кажу я, — мене вже точно не буде.
— А ви сьогодні ввечері вдома? — питає він.
Я повертаюся до тітки:
— Так, — каже вона.
— Тоді я прийду попрощатися, якщо це вас не потурбує.
— Панна, — повів він далі, — наче й не хоче бути вдома.
— Що за вигадки, пане.
— Бо ви ж не схочете завдавати собі клопоту заради одного-єдиного чоловіка.
— Що за манера говорити, — кажу я, сміючись.
Гадаю, йому хотілося прийти самому, але запрошують його дядька й бридкого Фіулулу.
Він має сумний вигляд, він навмисне напускає на себе цей вигляд. Не знаю чому, але все в ньому видається мені хитрістю, брехнею й гидкими розрахунками. Я доходжу аж до того, що вірю, ніби він змовився з усіма цими людьми, ніби пообіцяв їм закохати мене в себе, ніби все це з ними влаштовано, розраховано.
Я цього очікувала — чи ні, радше боялася цього більше, ніж очікувала, бо таких прикрих речей не очікують. Та що вже, дівчино моя, ти зазнавала й більших прикрощів, зазнаєш і цієї. Усе минає, усе забувається!
Мене засмучує те, що все мені не вдається. Бо я мала дурість вірити у свою щасливу долю.
Моя доля! Ах! який глум.
Тітка сама не своя від того, що діється, і приходить порадити мене щодо зачіски та каже вдягти материн жакет.
Я роблю, як вона каже, і чепурюся якнайвигідніше для себе.
І я гарна. Нічого негарного. Збудована, як ніхто, гарнюсінька ніжка, біла й тонка рука, золоте волосся й біла висока грудь, якої я ще зроду не бачила.
Чи ж можна повірити, що мене не люблять?
Чи ви помітили, що за кожної катастрофи я перелічую й вихваляю свої принади?
Нарешті надходять троє чоловіків, Сапоженікови вже в нас.
Ми йдемо в сад. Одіффре вилазить на мур нашого сусіда Ґлії й звідти мавпує, гукає до перехожих, наче ті вуличні штукарі та жебраки. «Син колишнього вояка, посіченого ранами, та вбогого, моя бідолашна матінка, гідна й чудова жінка» і т. д. і т. д. Я б сміялася, якби не була така роздратована.
Йому, певно, переказали наші сумніви щодо його шляхетності, бо на музиці він сказав, що цілий пообід порпався в старих родинних паперах, латинських документах, а ввечері за чаєм, видобуваючи з кишені листа:
— Якщо хочете побачити мій гарний почерк, нате читайте.
— Що це? — кажу я.
— Це лист.
[Навскоси: Не знаю, чому він показав мені цього листа, я навіть не знаю, що в ньому було.]
— Від кого?
— Від мене.
— До кого?
— До мене.
— Доповідна записка?
— Так.
То були якісь там нотатки й плани щодо влаштування його саду.
Але річ була не в почерку, а в його гербі. Лев, що сидить і тримає в одній лапі троянду. Чарівна вигадка — сила й любов.
— Що це?
— Це я, — каже він, сміючись.
— Ні, скажіть, це ваш герб?
— Так (і то поважно).
Усе це, як ви легко можете здогадатися, тільки збільшує мою досаду.
— Це лише горішня частина, — кажу я, — чи не так?
— Ні, це весь герб.
— А в мене в гербі шолом, меч, і все це увінчане дубовим листям.
— Є ще й вежа, але я завбачливо змовчала.
— Вам замість цього листя слід було б мати гостролист, — каже він мені.
— Чому?
— Ах! — мовив він упівголоса, — бо хто до нього торкнеться, той об нього вколеться.
— Я не така.
— Ге-ге! то байдуже, я ж бо знаю, словом… — і це таким тоном, який мав означати: дещо я про це знаю, але волію змовчати.
Я холодна і кілька разів не слухаю, що він каже, — як він раніше робив, коли говорила я.
Зайшла мова про мою ямочку.
— А знаєте, що це таке? — кажу я йому.
— Ні.
— Це янгол мене поцілував.
— Ах-ха! бачили цього щасливого янгола, — і то таким тоном.
— А ось тут, — каже він, показуючи на ямочку, що в мене на підборідді, — це теж янгол, ні, не янгол, це сам татусь Господь Бог. І він не дурний (а потім тихіше). Він навіть блаженний, я б і сам залюбки, словом, я хотів би опинитися на його місці, непогано вибрав, цей Татусь.
На середині цієї промови я відводжу очі, потім голову й удаю, ніби пильно слухаю те, що каже Марі на другому кінці столу.
Тут я задоволена, бо, навіть якщо я для нього ніщо, прикро говорити намарне, а надто коли тебе так зневажливо приймають.
Не раз цей негідний хлопчисько змушував мене говорити намарне, я знаю, як це прикро. Чи віддала я бодай половину того, що йому винна? Цього я, на жаль, відчути не можу! Сподіваюся, що так! Марі казала, що дістала листа, який її дуже звеселив.
— Ти щаслива, моя люба, а я хотіла б діставати листи, що звеселяли б чи засмучували, що сердили б мене, розворушували (я звертаюся тут до Джирофли й повертаюся до нього), я ж дістаю листи самих тільки постачальників, до яких мені байдуже.
— Ви діставатимете й такі, що вас розсердять.
— Від кого, які листи?
— Ті, що ми вам напишемо.
— Хто?
— Ми.
— Ні, вони не зможуть ані звеселити, ані розсердити мене.
— Ось побачите, зараз я напишу щось таке, що вас розсердить.
— Не зможете.
— Ось побачите, ви страшенно розгніваєтеся на мене.
— Спробуйте.
— У мене немає олівця.
— Артуре! олівець.
— Нате, пишіть, — кажу я йому, подаючи олівець.
І тоді на печивах він пише: «Я. В. К.».
— Ну, що це за літери?
Він стирає, потім знову пише безладні літери, ставить біля них числа. Я нічого не можу прочитати, але він пише — я вас кохаю — я зрозуміла.
Та мені до цього байдуже, я не вірю в це й сприймаю його як пісний жарт.
Він усміхається, виводить ці літери, потім стирає, манірно кривляючись, наче кажучи:
«Ах! ні, я не хочу, я не смію».
Кривляння, гримаси!
Ніна грає, я спираюся на фортепіано, а він чверть години благає мене подарувати йому мій портрет. Я холодно відмовляю, а всередині киплю.
— Адже я від'їжджаю!
— Ні, тоді довелося б подарувати його всім цим панам.
Ох! дурепа! О дурна дівчино! Треба було сказати йому: якщо вам так хочеться мене бачити, чому ж ви від'їжджаєте? Та ні, я нічого не сказала, я була мов крижина цілий той вечір. Дядько Саетоне, цей огрядний добряга, виспівує мені солодощі, а я сміюся йому в обличчя.
А втім, він виспівує їх просто так, без жодного наміру, це добрий огрядний дядечко.
Я перша відійшла від фортепіано; кілька разів Джирофла перший відходив від мене. Тепер моя черга.
Поки той чоловік виспівує тисячу всячин Ользі, мій дядько здумав спитати мене, чи маю я симпатію до Джирофли, благає зізнатися йому, що я вирізняю його з-поміж інших і т. д.
— Що за вигадки, пане Саетоне, звідки ви це взяли?
Я дуже поважно кажу йому, що нікого не вирізняю і що вважаю всіх тутешніх людей дуже чарівними й дуже люб'язними. Він питає мене про це сам чи це доручив йому той, інший?
Раз у раз я хлюпаю йому холодною водою в обличчя, і якщо він хоч трохи мене любить, то я повелася з ним жахливо. Але цьому страховиську прикидання й хитрощів до цього байдуже, і це ще я докоряю собі за таке поводження й страждаю через нього.
Невже я його кохаю? Сама не знаю.
Я весь час чекала чогось, якогось променя світла, що міг би мене скерувати, та нічого, нічого й нічого. Вони йдуть.
— Прощавайте, панно.
— До побачення, пане.
І ми тиснемо одне одному руку, не міцно, просто, і я ледве відчуваю той дрож, той дрож, що змушував мене тихенько тремтіти.
Я співаю й сміюся зі своїми Граціями, і ми вельми комічно зомліваємо через від'їзд вродливого ніццянця. Мені кортіло зробити це насправжки.
Я нещасна до краю.
То він мене не любить?
Хіба ж їдуть, коли люблять? Він хотів розважитися, я теж. Що ж, будьмо задоволені.
Він задоволений, я не маю сумніву, а я лютую, ображена, нещасна.
Я не можу пояснити свого стану. Це не може бути любов до цього дивака, а проте кожен скаже, що так. Нехай вирішують мудріші за мене. Моя потаємна думка — що ні.
Справді, тільки собаки чогось варті.

Примітки

Qucm spes dclusit, huic querela convenit (лат.) — Марі цитує з пам'яті Федра (Байки, кн. V), перекручуючи слова (правильно: Quem spes delusit, huic querela convenit): «Кому надія збрехала, тому годиться нарікати».
querela mihi convenit (лат.) — «нарікання мені личить»; Марі переінакшує вислів Федра, переводячи його в перший особу.
Авл Геллій (бл. 125–180 рр.) — римський письменник, автор «Аттічних ночей» (Noctes Atticae), збірки нотаток з граматики, філософії та старожитностей. Марі перекладає з латини задля самоосвіти.
unlucky (англ.) — «нещаслива, невдатна»; Марі за звичкою вставляє англійське слово для емоційного притиску.
В оригіналі Одіффре пише на печивах «J. V. A.» — початкові літери Je Vous Aime («Я Вас Кохаю»). У перекладі збережено логіку шифру українськими ініціалами «Я. В. К.».