Середа, 14 липня 1875

У домі так порожньо, я так нудьгую¹. Я тішуся, лише коли бачу Одіффре, а поки його не бачу, мене огортає велика журба.
Учора ми говорили про латину, про ліцей, про іспити. Це збуджує в мені шалене бажання вчитися, і коли приходить Бруне, я не змушую його чекати й розпитую про іспити. Він дає мені такі відомості, що після року підготовки я почуваюся здатною скласти бакалаврат із природничих наук. Ми говоримо про це з Бруне. Яка прикрість, що я мушу їхати з Ніцци. Яка дурість — не подумати про це серйозно ще рік тому! Я могла б скласти його вже зараз!
Та однаково я готуватимуся попри все, я можу робити це у Флоренції, а тоді повернутися до Ніцци, щоб скласти іспит.
Від лютого цього року я вивчаю латину, а нині липень. За п'ять місяців я, за словами Бруне, пройшла те, що в ліцеї проходять за три роки. Це щось дивовижне.
Ніколи я не пробачу собі, що змарнувала цей рік! Це буде мені безмірним смутком, я ніколи цього не забуду!
Одіффре нема, і я нудьгую. Ця осоружна істота не приходить на купання, і ми бачимо її в кафе «Перемога».
Це обурливо! Я сумніваюся в усьому.
[Шість рядків закреслено]