Вівторок, 13 липня 1875

Як же я хочу, щоб приїхав дядько.
У мене безглузді страхи. Я боюся, щоб мій ніццець не поїхав. Тоді всі ці люди дивитимуться на мене, як на покинуту.
Я була б у нестямі!
Ми бачимося на музиці, Саетоне від імені всіх своїх товаришів просить дозволу прийти сьогодні ввечері до нас.
Джирофла не виходить з екіпажа. Аж ось його батько проходить сам зі своїм величним виглядом. Звідки в біса в нього цей величний вигляд? Цей дідок, такий пристойний, доглядає себе, фарбує волосся, а ще запевняють, ніби він і досі має любовні пригоди. Після розлуки з дружиною він уперше зʼявляється на людях. Батько й син вітаються дуже приязно, і син червоніє по самі вуха.
— Ось ваш батько.
— Так, це мій тато, він іде он туди нагору сам зі своїм великим капелюхом.
Батько, побачивши свого любого хлопчика, одразу ж обернувся подивитися на мене, і я зробила те саме, і поки я говорила вже й не знаю що та всміхалася, цей дідок, такий пристойний, дістав половину моєї усмішки, і я зашарілася.
— Як же ви зашарілися, пане.
— А ви, ви теж зашарілися, панно. А річ у тім, що ми обоє були червоні.
викресленоТоді я засміялася
Достоту так само в Бадені, коли ми грали в крокет перед Стефанієвими купальнями, повз нас пройшов батько Ґонсалеса, а його син був поряд зі мною й зашарівся, і я сказала йому: «Ось ваш батько». Не знаю чому, але та інша сцена, що була майже пʼять років тому, постає в моїй памʼяті поряд із сьогоднішньою.
Мені було одинадцять, Ремі — чотирнадцять. Відтоді я дуже змінилася.
А все ж дивно бачити, як усе отак повторюється. Я вертаюся й увесь час сміюся, нічого не кажучи тітці.
Учора ми говорили з нею про Джирофлу. Я їй усе розказала. Хай хтось наважиться лихословити про мене після цього. А найперше я сказала їй, що не треба вірити ні в що серйозне, — словом, я сказала їй усе, що думаю про цю справу.
Я навіть прочитала кілька рядків зі свого щоденника. Так я з цього боку убезпечена, а тітка готова до всього. Я сказала їй, що він цілком може кинути мене напризволяще, після того як зробив мені щось на кшталт освідчення. Я доходжу аж до того, що припускаю геть усе, щоб мене не захопили зненацька і — головне — щоб на мене не дивилися, як на покинуту. Я сказала, що він залицявся до всіх без розбору, що тепер моя черга — та й годі.
Та тітка, хоч і однієї зі мною думки, стверджує, що ні до кого він не залицявся так, як до мене.
А як на мене, то він мені аж ніяк не залицяється; може, він мене й кохає, але щодо залицяння — то нічого подібного.
навскоси Мама й тітка мали більше самолюбства, ніж я, і коли я передбачала невдачу, то лагідно їх до неї готувала. Часто я навіть запитую себе, чи вміє він узагалі залицятися.
О девʼятій ми чекали Джирофлу, Фіулулу й Саетоне, та який же мій подив, коли входять Шевальє й Дезіре, а за ними Саетоне й довготелесий Одіффре!
Сапоженікови в Монте-Карло. Ми самі, чи радше я сама, бо тітку можна й не рахувати: вона й пальцем не кивне і ані крихти вигадки не докладе задля своїх гостей.
А втім, усе йде зовсім непогано. Після чаю граємо в салонні ігри. Ґодар потроху ручніє, і він не такий уже й дурний, як здається. Саетоне сміється так, що ми боїмося за його життя. Кожному, хто сидів на лаві підсудних, казали щось про мою ямочку; Шевальє почав, а Саетоне складав для кожного фразу про згадану ямочку з варіаціями.
Як переказувати, то нічого особливого, але було дуже кумедно. Між іншим, Ґодарові сказали, що він на лаві підсудних, бо він шубовснув би сторч головою в море просто в одязі заради згаданої ямочки.
ДʼОдіффре збирав слова, і щоразу мені доводилося схилятися й говорити йому на вухо. Йому це, мабуть, було приємно. А мені було геть байдуже.
Вони лишаються до першої. Тітка зі сміхом докоряє мені, що я обмінювалася закоханими поглядами з тим чоловіком. Поглядами я й справді обмінювалася, але з мого боку — нічого закоханого, і щоразу, коли наші очі зустрічалися, я вдавала, ніби шукаю якесь слово для гри, і впівголоса, дивлячись на нього, казала: «Що ж би його тут сказати? Це важко» — і так далі.
Я влаштовую все так, щоб попрощатися з ним останнім, аби зберегти враження від того поштовху.
Сільські бали я люблю більше, ніж вечори в нас. Там воля, там можна загубитись і знайтися. А тут жодної змоги почути щось віч-на-віч — завжди ця спільна розмова.
Учора я винайшла дуже гарну манеру дивитися, яка чудово пасує до нової зачіски.
Треба спертися руками на стіл, а підборіддям на руки й тоді звести очі на того, на кого хочеш. Це надає чарівного вигляду, надто коли чоло вкрите дрібними легкими волосинками, злегка припудреними, щоб надати їм легкості, і коли їх не надто багато. А ще ж незле мати для цього таке обличчя, як моє.
Я так подивилася на Одіффера, який сидів навпроти мене; ми всі сиділи довкола столу, а я — у низькому кріслі. Він дивився на мене, а я почасти відповідала йому тим самим.
Те, як він це робив, мене вдовольняло. Хоч досвіду в мене й небагато, я, гадаю, вмію в цьому розібратися.

Примітки

В оригіналі французькою: «comme il faut» — «як належить», пристойний, добре вихований; усталений вислів на позначення світської бездоганності. Тут — з легкою іронією, з огляду на фарбоване волосся старого дʼОдіффре. ↩