Неділя, 11 липня 1875

До церкви й до монастиря, як минулої неділі. Черниці питали мене, чи не зʼявляється вже в мене покликання.
По обіді мені так зле, що я не маю сили вдягтися.
Ми замикаємось, три Грації, і куримо в моїй кімнаті. Ніна прийшла до нас у пеньюарі й боса.
Уся бліда й млосна, я йду на музику з тіткою та двома дівчатами.
Там одразу ж Одіффер пропонує пообідати в «London House», а звідти йти просто на бал. Кращого я й не бажала — я подумала про це саме тієї миті, коли він це казав.
Обідаємо погано, зате сміємося з Саетоне й Марі. Саетоне, який останні кілька днів тримається холодно й ховається.
Сапоженікови беруть Фіулулу, а ми беремо Одіффера й їдемо на той бал — той самий, що й минулої неділі, але ще осяйніший, ще ошатніший, з оркестром 111-го лінійного полку.
Нам відрекомендовують купу люду (помилуйтеся вишуканими висловами): Ґотьє, Шевальє, секретаря префектури, Курсона де Ла Вільнева й Даніса, а тоді тих, кого ми вже знаємо: Ґодара, дʼОдіффре, Ґалулу, Саетоне й Біховця. Ось наші кавалери. Ґотьє — це той самий славнозвісний Пепіно, яким Ольга заходилася опікуватись за відсутності свого «братика».
Я сьогодні в піднесенні, та й усі теж. До того ж я розклала карти, і вони наворожили мені те, що я зараз розповім.
Одне слово, перед вами жінка радісна й задоволена. Подивуймося Божій доброті й вознесімо хвалу його милосердю!
Та, по правді, я негідна.
Я танцюю з усіма нашими фатами. Вальс із Джирофлою, але танцюємо ми мало. Він розповідає мені про свій сон, той сон, що так його чарує і в якому весь час ішлося про мене. Я прошу його розповісти, він кривиться, я забороняю йому згадувати про це, а він каже, що то було надто приємно, щоб тепер про це мовчати. Одне слово — мавпування. І знову, коли він бере мене за стан, щоб танцювати, — той самий поштовх. Мені стільки треба сказати, що я не знаю, з чого почати, і чорнило висихає на пері.
Нарешті!
Я йду сваритися з дядьком, Даніс приєднується до нас за будинком, чи радше — ось як там усе влаштовано. Танцюють за будинком, а перед будинком є невеличкий садок, але музика грає ззаду й ілюмінація ззаду, тож попереду — таке собі майже темне місце, де подекуди світяться сховані в траві кольорові ліхтарики.
Саме там нас і знаходить Даніс, цей чоловічок підстрибує й танцює. Я заводжу мову про те, щоб улаштувати свято в Башті. Вони вважають, що думка чудова, я беруся переговорити про це з володарем замку, а вони обіцяють усе залагодити.
Саетоне дражнить мене дʼОдіффре і з таємничим виглядом каже, що більше не сміє підходити, адже — «це… Фла!»
Фла каже, що більше не хоче танцювати, і вдає зневіреного.
— Пане дʼОдіффре, — кажу я йому, спираючись на руку Саетоне, — а ви хіба не запросите мене на танець?
— Та що ви, панно, та звісно ж, та я був би в захваті, та… — вигукує збентежений чоловʼяга.
— Гаразд, гаразд, тоді наступний вальс, — і я йду собі.
Потім, зустрівши його знову,
— Отже, панно, — каже він мені, — наступний вальс, бо я теж хочу прогулятися з вами за будинком; ви ж ходили з усіма, я бачив.
Надходить вальс, я трохи втомлена, мені й на мить не дають присісти. Він приходить по мене:
— Я втомлена, пане.
От бачте — щойно я приходжу, мені кажуть: «Я втомлена, пане», — от бачте!
Ми прогулюємося під час вальсу, в перерві, під наступну польку — і аж до кадрилі, яку я танцюю з Шевальє.
Спершу там, де всі, а тоді он там.
Натяками, загадками, ледь відчутними потисками руки, мовчанням хлопець каже мені, що кохає мене! Він доходить навіть до того, що хоче померти:
— Ніколи я не помру так гарно, як зараз, — каже він так, що зворушив би будь-кого, окрім мене.
Я була б зворушена, але довіри бракує.
Він знає, що я прихильна до нього, і хоче спробувати. Та стоп! Я стежу за собою.
— Ми прогулювалися тут із паном Саетоне й паном Данісом, — кажу я.
— Так, так, із Саетоне, це я знаю.
— Ми весь час сварилися, він казав мені дурниці.
— Так, і вас це дратувало; Джирофле теж мені це казав, але я був дуже задоволений.
— Чим?
— Тим, що казав вам Саетоне.
— Та що ж він мені казав?
— Ах, авжеж!
— Що?
— Так, що?
— Я не знаю.
— Знаєте.
— Він казав мені, — кажу я трохи зніяковіло, — він казав мені, ні, це я йому казала, що треба влаштувати свято в Башті, і справді, — провадила я хоробро, — це було б дуже мило (а тоді ще швидше), улаштуйте ж бо свято, феєрверк у Башті.
— Ах, панно, ось вони які, жінки: у ту мить, коли… ви обертаєте це на сільський бал, на свято в Башті, у ту мить, коли молодик складає вам деклар… Ох! що це я кажу! (хитаючи головою) у ту мить, коли… словом… ви переводите розмову на інше. Ах, панно…
— Ах, пане, — кажу я, наслідуючи його тон, жалібно.
Весь час він каже мені те саме, і весь час я відповідаю йому, що не розумію, про що він.
— Ви чудово розумієте.
— Запевняю вас, що ні.
— Усі жінки однакові! Ви не хочете розуміти.
— Я не можу.
— От бачте, я б і хтіла, та не можу, от бачте! —
— Е! авжеж, усі чоловіки однакові: вони ніколи не висловлюються прямо, а тільки ходять кругом та маячать.
— Ах, панно!
Я сміюся.
— Ходімо звідси, тут пускають ракети, нас убʼють, — кажу я йому.
— Як це, невже ви справді тримаєтеся за життя? — каже він, наполовину сміючись, наполовину серйозно.
— Та трохи.
— А я хотів би померти (зупиняючись), ніколи мені не буде так добре, як цієї миті.
— А я хочу жити, ходімо.
Нічого серйозного, я для нього те саме, що він для мене. Я трохи прикро вражена. Чи маю я право вимагати більше, ніж можу дати навзамін? Та що там! Нам двадцять чотири й шістнадцять, ми вродливі, ми бавимося. Що може бути ліпше?
Я підозрюю цю істоту в лихих помислах: він хоче довести мене до того, щоб я сказала, що кохаю його, а тоді відступитися. Та цієї втіхи він не матиме. Хай-но він побачить тепер, що я розумію його гру, — і він заговорить інакше.
Тепер я кажу, що не розумію, потім скажу, що не вірю, і нарешті — що розумію й вірю, але не хочу.
Свято в Башті «буде тоді й так, як я захочу». Анітрохи цьому не вірю.
Це хлопець хитрий і лукавий.
Як же я дякую Богові, що я недовірлива!
Ольга й Ґодар біжать за нами, і ми вчотирьох сідаємо на сходах будинку, освітлених смолоскипами нагадують стародавні храми, мов приступки поганського храму. Ґодар звірявся Ользі, він сказав, що його мають за дурника. Бігме, це чарівно.
Ми танцюємо вільну кадриль, сміючись і бавлячись, мов блаженні. Ольга відверто дражнить нас. А що це ви робили, а де це ви ховалися, тощо, тощо.
У мене черевички повні піску, вона їх знімає й знов узуває просто перед цими двома горобчиками. Я не змогла б обійтися без своїх двох Грацій. Я їх обожнюю, вони мені конче потрібні.
Повернувшись із Набережної, я танцюю з Шевальє. Марі напроти.
— Ну то й що, — каже вона мені, виконуючи дамський ланцюжок, — він сказав тобі, що кохає тебе?
— Ні, ні, мовчи.
Ольга з іншого боку:
— Ну то як, він сказав тобі, що кохає тебе?
— Іди геть, це неправда.
Браво, три Грації!
Товариство процвітає! Три дівчини й девʼятеро хлопців. По троє на кожну, ну й ну! оце нам ведеться. Сміливо й любовно
Ми з тіткою відвозимо Джирофлу додому, і дорогою я заводжу мову про свято в нього.
— Але ж мені потрібна якась причина для цієї ілюмінації і всього іншого, бо мене матимуть за навіженого.
— Як це причина, а потерпілі від повені! чудова причина.
Він міркує, і, може, таки влаштує.
Та ви тільки гляньте на цю істоту — він міркує, коли я чогось хочу! Фе! не так воно велося за добрих давніх часів.
Та якщо він мене не кохає, то навіщо влаштовувати свято?
Авжеж — якщо не кохає. Але якщо кохає?
Побачимо.
— Ах, тітонько, — кажу я, піднімаючись сходами, — скільки ж це клопоту: ноги болять, лягаєш пізно!
Джирофла попрощався зі мною, сказавши тихесенько:
— Знаєте, сьогодні — тригодинний сон.
— Гаразд, нехай чотиригодинний, якщо хочете.
Сапоженікови вечеряють у нас, і я розповідаю або даю здогадатися майже про все.
Ольга благає мене бути добрішою до її «братика»: мовляв, він такий нещасний, а я з ним кепсько поводжуся.
Я з ним не кепсько поводжуся й навіть вельми поблажливо дозволила йому потискати мені долоню в танці й руку під час прогулянки. Я навіть дуже добра. Не можу ж я покласти голову йому на плече. Е… знаєте, потайки, отут, просто моєму щоденникові: мені страшенно цього кортіло.
Ну то й що? Хіба ж я не обіцяла говорити все.
Якщо він мене кохає, це щось дивовижне, бо карти мені це наворожили, і, куштуючи кожен новий плід, я бажала, щоб він мене покохав.
Ви ж знаєте цю прикмету: коли вперше за рік куштуєш якийсь плід, треба чогось побажати. Цього року я зʼїла щонайменше десять видів плодів — і жодного разу не забула побажати собі Джирофлу.

Примітки

«London House» — модний ресторан-готель у Ніцці; назву закладу збережено. ↩
В оригіналі латиною: «scd fidcs deficit» (так у тексті; мабуть, «sed fides deficit»). ↩
У Марі: «une déclar... [sic]» — Одіффре осікається на півслові. ↩
В оригіналі латиною: «Quid melior ?». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі французькою: «bigre !». ↩
В оригіналі латиною: «Audacter et amanter». ↩