Понеділок, 14 червня 1875

Я встаю лінива, проте беру урок хімії в Леклерка, ми готуємо сірчисту кислоту, щоб знебарвлювати квіти, і діоксид азоту.
У мене є ідея, ідея зайнятися Годаром. Бачте, що за чарівне імʼя: о Годаре! о Годаре! Та справді, що за чарівне імʼя... Годар, о! Годар.
Це молоде порося сімнадцяти-девʼятнадцяти років, із виглядом, отим виглядом, ну ж бо, який у нього вигляд? Одне слово, ну ви знаєте, хлопчина, доволі худий, із довгастим обличчям, поганою шкірою, дурнуватими очима, такий, наче його щойно копнули ногою, загалом дурнуватого вигляду. Та ця істота на мене дивиться, позує — і мені цього кортить. Власне, можна було б описати його й інакше, але я не звикла щадити людей.
Це не те що Діна: вона вважає всіх жінок гарними, певно, для того, щоб інші, чинячи так само, як вона, вважали гарною і її.
Гай-гай! Боюся, що це важко.
Боже мій, як же я хотіла б її видати заміж. вона починає всихати Панна Коліньйон опустила всі жалюзі на третьому поверсі, тепер Джирофла застане все забарикадованим, як він каже. Він помічає найменші рухи. Раніше, каже він, усе було відчинене, потім позачиняли, але в останньому вікні там (моя туалетна кімната) було дві відчинені штучки (що за вишукана мова!), а сьогодні їх опустили.
Це була я, бо боялася, що мене побачать із вулиці де Франс. Він також розповідає все, що відбувається: о котрій годині приїздить наш екіпаж, коли ми виходимо, хто до нас приходить. Одне слово, усе. Щоб це знати, треба цілий день стовбичити біля вікна. Тож, гадаю, малий саме це й робить.
О третій приходить Марі в пеньюарі, а за нею Ольга, теж у пеньюарі.
Мама й решта в Монако з Діною. Учора вони привезли з Монте-Карло пана Смирнова без капелюха, і він ночував у Сапоженікових, бо в жодному готелі його не прийняли б без капелюха, наче якогось голодранця.
Я, здається, казала, що прийшли Марі й Ольга, так, і я в білому пеньюарі, без корсета й без капелюха йду з ними, Коліньйон і Діною до старої Ніцци замовити певний капелюшок, який я вигадала, а звідти, замість вертатися до поважного Брюне з його Цезарем і Саллюстієм, іду до Лефевра. Нам кортіло наробити дурниць, навіть Коліньйон.
У Лефевра гарний купальний заклад. Ми купаємося в басейні (я не знаю, як пишеться це слово), ми четверо, а Коліньйон лишається балакати з Лефевром. Ото балакуха — її треба звести із Саетоне.
Ми роздягаємося разом і стрибаємо одна за одною в цей басейн із прозорою свіжою водою. Я тішуся, бо визнаю незаперечну перевагу свого тіла над тілами моїх Грацій. Марі надто маленька й надто товста, усе в неї грубе й тлусте. Ольга струнка й біла, але її груди вже похилені й не пружні, а втім, це лише дитина пʼятнадцяти-шістнадцяти років. Діна смаглява, привʼяла, і її груди скидаються на маленькі мішечки з великими брунатними ґудзиками.
Гарне в неї лише розкішне попелясто-русяве волосся (русявість, якої я зовсім не ціную, але не всі мають мій смак, а я прагну бути справедливою), довге й шовковисте, справжні коси Маргарити.
Я кричу до знемоги, і інші теж, цей галас триває понад годину. Я витираюся сорочкою, так що мушу вдягти прозорий, увесь у мереживних вставках пеньюар на своє гарне біле тіло (на мені, звісно, панталони і спідниця) — просто отак. На щастя, я прихопила синю батистову жакетку без рукавів, яка мене рятує.
Лікар частує нас молоком, сиром, кисляком, вершками, печивом, вином, вишнями і так далі, і таке інше. Коліньйон позичає мені свого капелюха, сама вдягає чорну вуаль, і ми вирушаємо назад, цього разу у відкритому ландо.
Ось так я проїхала всю набережну Англійців без сорочки.
Дюрани бачать нас у такому стані. А втім, ми були цілком пристойні.
Увечері я лишаюся вдома, а Діна виходить з моїми дівчатами. Поки я пишу, приходить Леоні й каже мені, що заходив пан дʼОдіффре й питав дам, а почувши, що вони вийшли, сказав, що завтра о пів на пʼяту приїде з екіпажем. Леоні додала, що з ним був один пан, трохи привʼялий, товстий, червоний, у маленькому круглому соломʼяному капелюшку. Ще б пак! Це Саетоне.
Яка шкода!
Безперечно, він привів його, щоб ми могли взяти його завтра з собою. Кілька разів я просила його відрекомендувати мені свого дядька.
Та як же шкода, що цієї товстої ніццької штуки не буде з нами завтра!
Діна повертається й переказує мені те, що розповів їм наш візник Амбруаз (Марі балакає з усіма слугами).
Отож Амбруаз розповів, що, коли пані дʼОдіффре приїхала сюди, вона була чарівною маленькою лялечкою. Що батьки забрали її з монастиря в чотирнадцять років, щоб видати за пана дʼОдіффре, який був незмірно багатий, а його син щойно успадкував кілька мільйонів.
Що батько був незвичайним диваком, що син такий, як батько. Що спочатку він вів приголомшливо розкішне життя, але нині статок зменшився.^1^ Що ж до сина, то він такий страшний картяр, що одного дня має багато, іншого — нічого. Що він залицявся до всіх панночок у Ніцці, що він вітрогон. Та що в нього є ще один засіб порятунку. Тітка-мільйонерка в Марселі: ця тітка дуже його любить і залишить йому свій статок за умови, що він одружиться з її небогою. Але молодий Джирофла не хоче з нею одружуватися, бо вона калічна, хоч і гарненька, і має лише двадцять чотири роки.
На запитання Діни, як саме вона калічна, учений візник відповідає, що їй бракує ноги чи руки, він до пуття не знає чого.
Уф! Здається, я все сказала. Щодня ми дізнаємося нове про дʼОдіффре. Іншим разом я не буду такою любʼязною, як цього вечора, і більше не розповідатиму історію цієї великої родини. Діна переказала мені ще кілька анекдотів про старого, який, судячи з того, що кажуть, певно, чарівний чоловік.
Він приїхав, гадаю; я бачила крізь наші опущені жалюзі його відчинені віконниці — він мешкає над своїм любим сином.

Примітки

Сірчиста кислота (H₂SO₃) — речовина, що використовувалася, зокрема, для відбілювання. ↩
Біоксид азоту (bioxyde dʼazote) — за тодішньою хімічною номенклатурою, найімовірніше, оксид азоту NO (нині — монооксид азоту), а не діоксид NO₂; Марі вивчає його на уроці хімії. ↩
Цезар і Саллюстій — давньоримські автори, яких Марі вивчала з учителем Брюне. ↩
«Коси Маргарити» — натяк на Маргариту (Ґретхен) із «Фауста» Ґете, втілення білявої краси. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
Кисляк (фр. caillebotte) — сколочене (звурджене) молоко, свіжий домашній сир; регіональний молочний продукт. ↩