Четвер, 3 червня 1875

Усі люди, що прагнуть піднестися над іншими тваринами, мають щосили старатися не прожити життя в безмовності, мов худоба, яку природа створила похиленою долі й покірною череву.
Має докладати великих зусиль, аби не прожити свої дні в забутті.
Чуєте! Ну отак-то, Саллюстію, ти мені до душі.
Облишмо Саллюстія, перейдімо до Джирофли. Тітка збрехала, коли сказала, що запросила цього чоловіка на цей вечір. Лише на музиці, коли він сказав нам, що їде до Монако, вона сказала йому:
— Замість того, щоб їхати до Монако, приходьте до нас.
Він відповів, що в захваті, що це, безперечно, буде для нього куди більша приємність тощо.
О восьмій відчиняють усі двері, освітлюють другий поверх, і я спускаюся, у білому, як завжди, сукня «архідюк».
Приходять Ніна зі своїм Парісом, Марі й Ольга, але ці добрі дівчата вже починають мені набридати.
Входить Ґалула, а за дві хвилини Одіффер, дуже гарно вбраний і милий. Потім Рікардо (Барнола) — і це все.
Я відрекомендовую Джирофлу мамі й Діні та перекидаюся з ним кількома словами з тим лагідним і усміхненим виглядом голубки, який я прибрала, чи радше який прибрав мене від самого початку.
Починається завивання: Барнола, потім Паріс, потім Коліньйон, потім знову Барнола, потім Паріс, причому Паріс співає так гучно, що я не знаю, де подітися.
Примітка упорядників
[Два рядки закреслено]
Це по-дурному: коли треба бути гарною, я негарна, а коли нікого немає, як того вечора...
Зрештою, будьмо такими, які ми є, — що ж удієш!
З Одіффре неможливо й пʼять хвилин поговорити звʼязно, він весь час перескакує з одного на інше.
Я змінила думку: зблизька він мені здається кращим, ніж здалеку. Коліньйон сказала: «Зблизька він страшенно виграє. Можна розгледіти всі його риси: у нього чарівний рот, чудові очі, ніс довгий, але гарної форми, гарний; дивовижний колір обличчя; а здалеку він має простацький вигляд, а зблизька... зблизька він зовсім не має простацького вигляду». Я переказую її слова не тому, що Коліньйон — авторитет, а тому, що я цілком тієї ж думки, що й вона, і мені зручніше повторити сказане нею, ніж говорити самій.
Та якщо я визнаю його таким гарним, то мала б бути в нього закохана... теж.. Аж ні, зовсім ні, і це мене дивує. Та зовсім ні, і я ще раз повторюю, що це мене вельми дивує.
навскоси
Я завжди думала так у подібних справах.
Ми переходимо до їдальні, де чай і фрукти подано на моєму російському сріблі. Одіффре сидить за столом коло мене. Після чаю всі трохи розходяться.
Я не закохана в Джирофлу, бо він геть не Гамільтон. А проте, поки він спирається на коминок, я не можу втриматися, щоб не милуватися його сяйливим юним обличчям, таким свіжим і ясним барвами.
Гляньте, я все це визнаю, і все ж... Річ у тім, що йому бракує отого певного сама не знаю чого.
Мені не до вподоби бачити його таким приятелем Ґалули, хлопця геть простого роду. Нотарів писар, фе!
Я зносила його, поки мала в ньому потребу, але відколи я знайома з Одіффер...
Те, що я тут кажу, негарне; але, на жаль, правдиве.
Прощаючись, Одіффер знову міцно потиснув мені руку, гадаю, що це просто його звичка.
Я не наважуюся сказати, що мені спадає на думку, ет! переді мною це нічого не значить. Ну ж бо, мерщій!
Ну ось, коли я торкаюся його руки, мене пронизує такий самий електричний струм, який [я] відчувала, торкаючись руки бридкого поляка. Я торкалася руки багатьом чоловікам, і лише двоє так на мене діють; а позаяк Мержевський мене кохав, я подумала, що можу припустити, ніби й Джирофла.
З якою ж осторогою я це кажу, Боже мій! Адже маєш такий смішний вигляд, коли помиляєшся в подібних справах.

Примітки

В оригіналі латиною (початок Саллюстієвої «Змови Катіліни»): «Omnes homines qui sese student praestare ceteri animalibus summa ope miti decet vitam silentius ne transeant, veluti secôra, quae [sic] natura prona atque ventri obedientia finxit.» Марі цитує по памʼяті з помилками (зокрема secôra замість pecora — «худоба»). ↩
В оригіналі французькою: «je ne sais quoi» — невловна особлива якість. ↩