Четвер, 3 червня 1875

Omnes homines qui sese student praestare ceteri animalibus summa ope miti decet vitam silentius ne transeant, veluti secôra [sic], quae natura prona atque ventri obedientia finxit.
Має докладати великих зусиль, аби не прожити свої дні в забутті.
Чуєте! Ну отак-то, Саллюстію, ти мені до душі.
Облишмо Саллюстія, перейдімо до Джирофли. Тітка збрехала, коли сказала, що запросила цього чоловіка на цей вечір. Лише на музиці, коли він сказав нам, що їде до Монако, вона сказала йому:
— Замість того, щоб їхати до Монако, приходьте до нас.
Він відповів, що в захваті, що це, безперечно, буде для нього куди більша приємність тощо.
О восьмій відчиняють усі двері, освітлюють другий поверх, і я спускаюся, у білому, як завжди, сукня «архідюк».
Приходять Ніна зі своїм Парі, Марі й Ольга, але я починаю стомлюватися від цих добрих дівчат.
Входить Ґалула, а за дві хвилини Одіффре, дуже гарно вбраний і милий. Потім Рікардо (Барнола) — і це все.
Я відрекомендовую Джирофлу мамі й Діні та перекидаюся з ним кількома словами з тим лагідним і усміхненим виглядом голубки, який я прибрала, чи радше який прибрав мене від самого початку.
Починається завивання: Барнола, потім Парі, потім Коліньйон, потім знову Барнола, потім Парі, і цей останній співає так гучно, що я не знаю, де подітися.
[Два рядки закреслено]
Це по-дурному: коли треба бути гарною, я негарна, а коли нікого немає, як того вечора...
Зрештою, будьмо такими, які ми є, — що ж удієш!
Немає змоги мати п'ять хвилин зв'язної розмови з Одіффре, він весь час перескакує.
Я змінила думку й вважаю його кращим зблизька, ніж здалеку. Коліньйон сказала: «Зблизька він страшенно виграє. Можна розгледіти всі його риси: у нього чарівний рот, чудові очі, ніс довгий, але гарної форми, гарний, дивовижний колір обличчя; а здалеку він має простацький вигляд, а зблизька... зблизька він зовсім не має простацького вигляду». Я переказую її слова не тому, що Коліньйон — авторитет, а тому, що я цілком тієї ж думки, що й вона, і мені зручніше повторити сказане нею, ніж говорити самій.
Та якщо я визнаю його таким гарним, то мала б бути в нього закохана... теж.. Аж ні, зовсім ні, і це мене дивує. Та зовсім ні, і я ще раз повторюю, що це мене вельми дивує.
[Навскоси: Я завжди думала так у подібних справах.]
Ми переходимо до їдальні, де чай і фрукти подано на моєму російському сріблі. Одіффре сидить за столом коло мене. Після чаю всі трохи розходяться.
Я не закохана в Джирофлу, бо він геть не Гамільтон. А проте, поки він спирається на коминок, я не можу втриматися, щоб не милуватися його сяйливим юним обличчям, таким свіжим і ясним барвами.
Гляньте, я все це визнаю, і все ж... Річ у тім, що йому бракує отого певного je ne sais quoi.
Мені не до вподоби бачити його таким приятелем Ґалули, що є хлопцем геть простого роду. Нотарів писар, фе!
Я зносила його, поки мала в ньому потребу, але відколи я знаю Одіффре...
Те, що я тут кажу, негарне; але, на жаль, правдиве.
Прощаючись, Одіффре знову міцно потиснув мені руку, гадаю, що це просто його звичка.
Я не наважуюся сказати, що мені спадає на думку, ет! переді мною це нічого. Ну ж бо, мерщій!
Ну ось, торкаючись його руки, я дістаю той самий електричний удар, що [його] відчувала, торкаючись руки бридкого поляка. Я торкалася руки багатьом чоловікам, і лише двоє справляють на мене такий вплив; а позаяк Мержевський мене кохав, я подумала, що можу припустити, ніби й Джирофла.
З якою ж осторогою я це кажу, Боже мій! Адже так смішно виглядаєш, коли помиляєшся в подібних справах.

Примітки

По-латині — початок Саллюстієвої «Змови Катіліни»: «Усі люди, що прагнуть піднестися над іншими тваринами, мають щосили старатися не прожити життя в безмовності, мов худоба, яку природа створила похиленою долі й покірною череву». Марі цитує по пам'яті з помилками (зокрема secôra замість pecora — «худоба»).
По-французьки: je ne sais quoi — «сама не знаю що», невловна особлива якість.