Середа, 2 червня 1875

Хай мені ще скажуть, що я божевільна, що в мене розпалена уява.
Є щось незвичайне в моїй голові, і я нізащо в світі не зречуся своїх мрій. Відомо чи невідомо, що, засинаючи, я маю звичку подумки складати всілякі історії — легкі, серйозні, любовні, трагічні, дивовижні, завжди честолюбні, а раз на рік — прості.
Ну ось одного вечора, цієї зими, я уявила саму себе в білій сукні, у капелюшку, як той, що ношу тепер (а тоді його ще не існувало), зі світлою парасолькою, підбитою рожевим, на прогулянці по майже безлюдній, як то годиться влітку, Англійській набережній, з Одіффре.
Сьогодні о пів на шосту я їду на купання з тіткою, вбрана так, як щойно сказала; Одіффре, помітивши нас, завертає свій екіпаж і прибуває за дві хвилини після нас. Я купаюся.
— Ну, як купання? — каже він, коли я вийшла з кабіни.
— Чудове, тільки трохи холодне. Я брехала — мені було тепло.
— Ах! якщо холодно, — вигукує тітка, — то треба пройтися.
І ми йдемо, я посередині, ліворуч Одіффре, праворуч тітка.
Геть так, як я собі уявляла. Від того вечора ця картина поставала разів із десять, і завжди однаково.
Сьогодні це дійсність.
Безперечно, це річ цілком проста, але прикметна тим, як вона збувається, а ще ж вона не єдина.
Якось у Бадені зі мною сталося щось подібне, а потім, недавніше, у Ніцці того дня, коли я побачила герцога, 13 грудня 1872 року.
Це цікаво, і якби все, що я собі уявляю, отак збувалося, я була б задоволена.
Саме Гамільтон — та вісь, навколо якої обертаються всі мої мрії.
Ну ось, якщо те, що я уявила про нього, збудеться, мені більше нічого буде просити.
Тож ми йдемо, а завсідники Набережної витріщають очі, Дюрани більше за інших, — відома ж сварка Дюранів з Одіффре.
Montecchi й Capuleti.
Гаразд, завтра вся Ніцца казатиме, що він у мене закоханий, а за тиждень — що я виходжу за нього заміж.
Юрков і Валіцький підходять до нас, і Джирофла прощається з нами тієї миті, коли ми сідаємо в екіпаж, потиснувши мені руку так міцно, що я думаю про це цілий день, і коли я про це думаю, то відчуваю цей потиск руки, і він видається мені не зовсім невинним.
[Примітка: Я відчуваю його навіть тепер, 1877 року. Я вже не відчуваю його 1880 року.]
Він попросив дозволу прийти до нас увечері. Тітка сказала йому прийти завтра. Завтра ми музикуємо в родинному колі.
Уся наша оселя говорить зі мною про Одіффре, усі сміються й шепочуться, а я всміхаюся й нічого не можу з собою вдіяти.
[Навскоси: Згубне заохочення родини, бездіяльної, нерозважливої та молодшої за мене.]

Примітки

По-італійськи: Montecchi й Capuleti — Монтеккі й Капулетті, ворогуючі родини з «Ромео і Джульєтти»; Марі порівнює з ними ворожнечу Дюранів та Одіффре.