Неділя, 30 травня 1875

Після церкви я вчуся. Та не забуду розповісти, якого тремтливого жаху я нагнала на всіх у домі; учора ввечері я лишилася у своїй студії й перекладала Федрову байку, коли нагору вибігає переполохана Леоні, а за нею Коліньйон і Діна.
Вони шукали мене цілу годину й не додумалися піднятися нагору, бо завіса густа (я її повісила задля малярських тіней), і світла не видно.
Вони гадали, що мене викрали пірати, як у «Жирофле-Жирофлі». Я посміялася, а потім розсердилась.
Сьогодні велика процесія, що виходить з церкви Святого Петра, поряд із Сапоженіковими, але я йду на музику з тіткою, Аглаєю та Євфросиною.
Ми зустрічаємо Одіффре, який нас вітає. Кажу «який нас вітає», бо мені видається таким незвичайним бути з ним знайомою: п'ять років я його бачу й п'ять місяців про нього говорю, і мені дивно знати цього чоловіка, я не можу отямитися.
Коли я довго бачу якусь особу, мені здається неможливим бути з нею знайомою.
На музиці він під'їжджає позаду нас, висідає й підходить до нашого екіпажа. Він мені видається трохи кращим: на ньому немає того жахливого солом'яного бриля, що його спотворює; у нього мова, як у школяра, — штучка, котитися, гепнутися тощо. Але це милий хлопець, і в нього гарні очі.
[Навскоси: Усе це було нове, я щойно стала дорослою, мої перші довгі спідниці тощо.]
Його відрекомендовують Сапоженіковим, які паленіють і мовчать. Увесь час Джирофла лишається коло нас, потім питає, чи йдемо ми до кав'ярні, благає нас піти туди:
— Чому, добродію? — питає тітка.
— Бо коли ви туди підете, я туди кинуся, щоб мати приємність довше побалакати з вами, мої пані.
Потім посеред розмови:
— ви паленієте, панно, хто це пройшов? — і він обертається й дивиться, а тоді знову:
— Це Ґалула пройшов.
— Та ні, добродію, я не паленію, це ви паленієте; о гляньте, який ви червоний!
— Не зважайте, панно, я паленію дуже часто й без причини.
— Мов панянка.
Коли ми вже від'їжджали:
— То ви будете сьогодні ввечері в театрі?
— Так, — кажу я.
У кав'ярні ми з пані Анжель, паном Біховцем тощо, а Містіґрі (Джирофла) зі своїм балаганом за іншим столиком.
Ми бачимо його ще й у театрі: він у ложі навпроти, затуляючись, мов валом, тілами Даніса й ще двох, і звідти лорнетує, мов навіжений, гадаючи, що я його не бачу.
[Навскоси: Помилка, він робив це навмисне.]
Наприкінці «Серафіни», драми на п'ять дій, двері відчиняються, і з'являється Ґалула; ще не побачивши, хто входить, я жваво обернулася до ложі навпроти, але герой був на своєму місці. За дві секунди входить і він, і ці двоє лишаються годину, а то й більше. Хлопець розповідає про свої парі з Проджерсом і пащекує про силу-силенну людей. Будьмо обачні.
Ми у своїй незмінній авансцені, тій самій, що мала Джоя за тих часів, коли вона була з Одіффре.
Я звеліла освітити салон ложі, як тоді. Відомо, що я претендую на схожість із цією, цією... скажімо, богинею.
Ґалула мав пригнічений вигляд, ні, він мав вигляд чогось іншого.