П'ятниця, 21 травня 1875

Усі вони прийшли надто пізно! Ми вже скінчили наші стрибки, наші пірнання й таке інше і вдягалися (я й Марі), коли вони з'явилися — Джирофла, Ґалула й Пепіно.
Що ж до Саетоне й Даніса, то вони весь час були на березі, а потім посідали біля тітки, між морем і моєю кабіною, так що, виходячи з води, я мало не оббризкала одного з них.
Тітка й Ольга, щойно з'явився Одіффре, ввійшли до нас; я благала їх піти, і щоб мати більше місця, вдягаючись, і щоб пройти повз цих панів. Але дарма — і ми пішли, не проходячи понад морем, як воно, зрештою, й личить порядним людям. Тож ці пани лишилися ні з чим. Тим краще.
Пляж був добре повний паній та панів, аж любо глянути, тож я виходжу спокійна.
Ми відсилаємо екіпаж і йдемо пішки; за кілька секунд Джирофла й Саетоне минають нас, а решта зникає. Коли я виходила, Ґалула якраз входив, і ми привіталися.
Зустрічаю Люсі Дюран, елегантну й гарненьку, і розмовляю з нею. Але яка ж я жалюгідна, що переймаюся такими людьми.
Я сама себе жалію й зневажаю. Та що ж удієш — виходиш, бачиш людей, мимоволі дивишся на них, говориш про них.
Учишся, звісно, але вільні години, природно, заповнюються тим, що довкола, людьми, яких бачиш. Ну а бачиш Джирофлу й компанію. Про них і говориш.
Робиш дурниці, піднімаєш ріжок занавіски кабіни, Саетоне це помічає, каже Джирофлі, Джирофла дивиться, і всі дивляться. Ріжок підняла Ольга, не я, але я й справді глянула — на секунду, не довше.
Джирофла від'їжджає у своєму екіпажі, обертається й дивиться. Це по-дурному, це гримаси, мавпування, дитячі забавки. Та байдуже — це краще, ніж нічого.
Сапоженікови обідають і лишаються на вечір.
Мама, тітка й усі говорять і кепкують з Одіффре. Я теж кепкую, але палко бажаю побачити його закоханим у мене.
Ах, якби таке сталося! Граф Мержевський мене ж бо кохав, і всі кажуть, що він був кращий за цього.
Я знаю, що він був краще вихований, [Викреслено: шляхетний] дуже добре вихований і навіть освічений. Це через мене він склав свої іспити так блискуче.
— Панно, — каже він мені своїми благальними очима й зі своїм огидним обличчям, — що мені робити? Скажіть, їхати чи не їхати. Це залежить від вас... ви ж знаєте, що...
— Безперечно, їдьте, докінчіть навчання й повертайтеся, — відповіла я йому з найбайдужішим у світі виглядом.
— Ах! ви так кажете, ну то я поїду.
І бідний бридкень поїхав, і повернувся тріумфатором; це було ввечері, коли він прийшов сказати мені про це — радше своїм переможним виглядом, ніж словами. Ми були на музиці, під деревами алеї; він сів коло мене й завів зі мною мову про музику Шопена.
Я зовсім не знала Шопена й відповідала туманно, аби не відповісти по-дурному.
О, який же він був бридкий. Усі вважали його і чарівним, і добре вихованим, і освіченим, і навіть гарним.
Лише я одна не могла зносити його присутності — як я ненавиджу навіть саму згадку про нього.
Спогади про Спа не мають для мене жодних пахощів: ніхто там мені не подобався, ані трохи, навіть так, як Одіффре, тож серце моє не б'ється, і я спокійна.
Баден — ах, це інша річ, це настільки, настільки, настільки багато, що очі мої сяють, і велика радість, змішана з тривогою, заполоняє всю мене.
Тож я зроблю все можливе й неможливе, щоб провести там бодай кілька днів, вертаючись із Росії.
Боже мій, не дай цьому задумові зірватися; я з таким щастям думаю про ту мить, коли знову опинюся в тому зачарованому саду!
Я побачу там його віллу, ту довгу алею, вкриту трояндами, і дім, що його ледь видно поміж деревами. Я побачу. Усе, усе, бо все там нагадує мені про нього, і, перед Богом, я не знала на світі нічого кращого, ніж згадувати про нього, ніж бачити його знову бодай у думках.
Якби Бог колись дозволив мені побачити його знову, якби простягнув Свою доброту й милосердя аж до...
Що це я хотіла сказати, божевільна! Багато речей можна думати, навіть казати, але не записувати. Папір твердить, псує й робить безглуздим те, що, сказане, чудово сходить.
[Викреслено: Субота, 22 травня 1875]
О! який гарний краєвид із мого вікна! Море спокійне, мов озеро, і повний місяць прокладає на ньому світлу стежку із зеленавим відблиском; цю стежку я бачу лише в просвітах між листям кипарисів, і ці просвіти складаються наче в чоловічу постать [Викреслено: то постать одного]. Усе решта чорне й таємниче. Яка ж я нещасна, що не можу до пуття розповісти, як місяць грає у воді, як легіт тихенько повіває й жаби співають.
Я дивлюся — як же це гарно! Усе довкола чорне, лиш ця довга срібляста синьо-зеленава смуга світить і відтінює пітьму, і я можу бачити її всю або крізь дерева, залежно від того, як нахилю голову.