Неділя, 16 травня 1875 (продовження)

Там, просто навпроти екіпажа, усі молоді леви Ніцци, зокрема й Джирофла, геть рожевий. Я на нього не дивлюся. Ми відвозимо тітку додому й повертаємось, підʼїжджають Дюрани й зупиняються поряд із нами.
Люсі, яка щойно повернулася з Рима, заговорює до мене, ми обмінюємося кількома фразами, і, оскільки музика скінчилася, я кажу кучерові рушати.
Знову видно того славного Джирофлу, який наразі є моєю єдиною розвагою — у всякому разі, розвагою приємною.
Чи знає він про нашу вчорашню витівку? Ось що мені хотілося б знати. Я сміюся й веселюся, як і личить королеві, якою я є.
А ввечері ми йдемо до театру, де я лишаю частину своєї веселості, бо Джирофли там немає.
Він мене розважає, а проте я його не кохаю, ось анітрохи.
Він злить мене, цей малий, бо, як я казала сьогодні зранку за сніданком, я знаю, що я вродлива, висока, гарно складена, а бачу цього малого ніццянина, цього земляного червʼяка, і навіть він у мене не закохується.
Ось що мене злить! О Боже мій, зволь зійти до моєї ницості й закохай його, щоб я могла трохи його помучити. Від цього він не помре, а мене це оживить!