Понеділок, 10 травня 1875

О восьмій я вже вийшла із Сабатіні (коротка сукня з небіленого полотна, небілені панчохи, золочені черевички; усе кокетливе й миле, як завжди). Немає ані живої душі, можна було б вийти й у нічній сорочці. О дев'ятій до мене приєднуються Сапоженікови, потім мама й Діна, потім Валіцький, і ми йдемо до Жоржевих купалень, модних купалень.
О пів на одинадцяту я повертаюся до Леклерка, з яким облаштовую свою лабораторію в колишній кухні флігеля.
До речі, про Леклерка: мені снилося, що, прийшовши дати мені урок, він раптом роздягнувся й спитав мене, чи він білий. Бачити його геть голим мене анітрохи не шокувало, і я цілком природно відповіла: «Ну звісно, ви білий».
Тоді заходить Коліньйон і гнівається, докоряє мені за цей скандал. Але ж цей чоловік, цей старенький дідок Леклерк! І такий сон!
Я виходжу аж о шостій і лише на двадцять хвилин. Але по обіді я йду з Коліньйон до Дельбекі купити альбом; мені часто кортить малювати чи копіювати деякі гравюри, а я мала тільки окремі аркуші. З альбомом я задоволена.
Я знову багато думаю про Алківіада, але також і про того іншого чоловіка, якого вважаю неминучим. Цей клятий Мілорадович. Але, як я вже казала, я не церемонитимуся.
[Чорна пляма, нерозбірливо] жодної нагальної потреби, виходити заміж, і за кого? За росіянина. Якби він хоч мав титул. Щоправда, він зі старовинного дворянського роду й багатий, дуже багатий, але не настільки багатий, щоб його охоче прийняли без титулу.
Я хотіла б своїм шлюбом помститися всім людям, які мене принизили, і постати перед ними в ореолі. Стати хоча б герцогинею.
«Пані Мілорадович» звучить не надто добре, це не сліпуче, не приголомшливе, не запаморочливе, як мені хотілося б.
Кажуть, у нього гарні зв'язки. Я нічого про це не знаю, але добре все роздивлюся там, у Росії.
Хай Бог простить мене! Я, здається, говорю про це як про щось певне.
Я б дуже хотіла вийти заміж задля, задля причин, у яких не зізнаються...
Ах, попалися ви, ті, хто думає, що я думаю про... ні, таких думок у мене немає! Мені хочеться вийти заміж із сороміцьких, далебі, причин — щоб мати змогу носити сукні, як заміжні жінки. Бо Бог, мабуть, аби підштовхнути мене виконати Його волю, змушує мене думати тільки про сукні. А я вигадую й уявляю собі такі, що можна збожеволіти. Якщо він попросить моєї руки, я не відмовлю. Я боялася б лишитися ні з чим, та й справді, навіщо відмовлятися від реального й гнатися за маревом? І все ж не такого шлюбу я хочу. Може, Бог хоче, видавши мене заміж, відкрити мені шлях і дати мені засоби досягти свого. Ні, Бог не вводить нас у спокусу, вийти за цього чоловіка — зло для мене.
Якщо я відмовлю, то мучитимуся, якщо погоджуся — теж мучитимуся. Ось так становище! Але ж і божевільна!
Він мене не захоче.
Ах! Ах! Ось воно: тут уже стаєш найдужчою — він видасться мені важкодоступним, і я затнуся. Так хоче Бог. Я все передбачаю й знаю, що «Та як Олімп жадає падіння мого, то рано чи пізно воно станеться! — як каже Прекрасна Єлена».
Coquine de Biou, як кажуть ніццяни! Яка ж мішанина побожності й безбожності.

Примітки

У оригіналі тут стоїть позначка виноски «¹», текст якої не зберігся.
Перифраз із оперети Жака Оффенбаха «Прекрасна Єлена» (1864) — про неминучість долі, накресленої Олімпом.
Ніццький діалектний вислів Coquine de Biou — приблизно «ну й шельма!»; Марі вживає його як самозвертання.