Неділя, 25 квітня

Прокидаюся за чверть до дванадцятої, десь о другій снідаю з усіма, о третій уже готова (сукня «Ерцгерцог», капелюх «Ватто», жовті черевички, гарно) і зовсім не втомлена, свіжа й рожева. Мама виїжджає зі мною, Валіцьким і Діною у напіввідкритому екіпажі. Ми їдемо до Ніни, мама виходить; у Сапоженікових теж накритий великодній стіл, я їм і п'ю в них.
Священник недарма питав, чи я ласунка. Так, я ласунка, In nomine Patris et Filii et Spiritus sancti. Amen.
Мама бавиться з чарівною мавпочкою Ніни, а я розповідаю про свою сповідь із деякими прикрасами; усі сміються, і я сміюся, і мені добре.
Тітка й Коліньйон приходять за півгодини після нас і розповідають, чи то пак — розповідає Коліньйон, — буцімто Одіффре облили, що тітка його облила. Це, звісно, доводить нас до знемоги від реготу. Та насправді нічого такого не було, [Викреслено: як я] це тітка вигадала; вона хоче його облити, каже:
— А за що?
Виявляється, Коліньйон вийшла в сад і стала під маминим наметом, що на терасі. Одіффре поволі проїжджає в екіпажі, дивиться, кахикає, потім виходить, сідає на лаву навпроти вілли, обтрушує штани, чоботи, знов дивиться, кахикає й виробляє тисячу кривлянь. Це достеменні слова Коліньйон, а вона — жінка, що ніколи не вигадує, не перебільшує й не прикрашає, і якій я вірю, як самій собі.
— Ах, та треба ж було бачити, як він дав драла, коли мене вгледів! — додає вона наприкінці.
Тітка має дуже невдоволений вигляд.
— Але чого він там був? — спитала я.
— А ми це саме хотіли спитати у вас, — сміючись, каже Коліньйон. — Ми подумали, що це ви призначили йому побачення.
— Дурниці!
А річ у тім, що він мав геть такий вигляд, це було справді смішно. Він просто блазень.
Виявляється, він щодня проїжджає о тій самій порі; уже не пригадую, хто це сказав, мабуть, усі: Діна, тітка, Коліньйон, мама — словом, усі.
А Коліньйон каже, що він, забачивши її, дременув, мов сполоханий олень.
Ох, якби він і справді приходив, щоб...
Ні, це було б надто кумедно.
О пів на шосту, добряче насміявшись, накричавшись і набалакавшись про Джиротту, я йду з Коліньйон, Діною й Ольгою на набережну, де двічі зустрічаємо нашого героя, цього бевзя.
Коли я пізніше поверталася з тіткою, мамою й Валіцьким, тітка з вельми суворим виглядом сказала, що цей чоловік приходить із дуже лихими намірами. Мама запевняє, що приходить він із найневиннішими у світі намірами, а може, й узагалі випадково.
Може бути, та може бути й те, що приходить він, аби змусити людей повірити, ніби я призначаю йому побачення; якщо колись упіймаю його, як він тинятиметься, коли я буду сама в саду, — як кажуть, він сьогодні тинявся, — звелю садівникові облити його з голови до п'ят.
Тітка теж висловила цей намір. Бідне створіння, я хотіла б побачити його геть мокрого, з якого струмками тече вода й дещо інше, бо тітка не хоче обмежуватися самою водою. Я з цього й сміюся, і гніваюся. Цей чоловік — лише селюк, бевзь, фат.

Примітки

По-латині в оригіналі: In nomine Patris et Filii et Spiritus sancti. Amen — «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь»; Марі вживає літургійну формулу жартома, потверджуючи своє ласунство.