Субота, 24 квітня

На службі. Жулі причастилася; вбрана, вона зовсім не бридка.
Наш сад майже готовий, фарбують ґратчасту огорожу; я сама взяла насос і заходилася поливати дерева, а потім і набережну, щоб пилюка не зіпсувала фарбу. Я стояла на хіднику в сірій сукні, в капелюшку, словом, вбрана наче на вихід, із цим насосом, аж раптом із гуркотом проїжджає шарабан, повний усіх цих Проджерсів, Одіффре й таке інше. Я, щоправда, трохи зніяковіла, та показувати це було б смішно, тому, ані крихти не розгубившись, я й далі собі поливала. Та Проджерс, здається, пронизливо скрикнула — певно, з остраху, що її обіллють.
— Бачиш, любий Фортюне, — кажу я хлопчині, що стояв коло мене, — які вони невиховані.
— Це пан Одіффре.
— Ну, то це він невихований, що так кричить.
— Це не він кричав, а його мати.
Проджерс — його мати!
Приходить Діна й забирає мене в екіпаж, і за мить ми вже наздоганяємо той шарабан. Я сиділа непорушно й поважно. Ні, справді, це кумедно.
Розповім це Сапоженіковим.
О сьомій приходить Аллар нас зачісувати; робить мені чарівну голівку. Тоді кімнати спалахують вогнями, Леоні бігає, а я бігаю більше за всіх інших разом узятих.
Мені наснився більш ніж чудовий сон, і цього разу не на кшталт снів Йосипа, а геть як його сни.
Я бачила величезний сніп жовтих колосків, букет завбільшки з усю мою кімнату, підвішений до стелі; він висів над столом, геть укритим квітами. Потім я бачила розкішні плоди.
Цей сон підіймає мені настрій, цілий день я була весела, а ввечері я наче божевільна; я така свіжа, така гарненька, що аж шкода бути такою намарне.
Я вдягаю білу шовкову спідницю, а поверх неї — юдейську сукню з матового білого бережу, вишиту білим. По одному гладкому золотому браслету на кожній руці й без рукавичок. На голові — самі лише коси та два довгі звисаючі підв'язані локони. Забула про діамантові сережки. Без жодного самовдоволення й не тому, що це я, скажу: я була дуже гарненька, щоб не сказати більше.
Зрештою, це було так очевидно, що я сказала про це вголос — і ніхто не сміявся, бо й не міг: це була правда.
Мама сяяла й говорила про Мілорадовича, я сяяла й думала про Вітґенштайна, тітка, поважна, час від часу всміхалася, а Діна вдягалася й мало не плакала — почасти від утоми, почасти через те, що зачіска їй не подобалась.
На тітці сукня з фіолетового оксамиту, зі світло-жовтим, валансьєнськими мереживами та діамантами, на Діні — гарненька сукня зі смугастого синьо-чорного шовку.
Нарешті ми вирушаємо, але ще зарано, тож пережидаємо у Ніни, а об одинадцятій заходимо до театру — обмовилася, до церкви, хотіла я сказати.
Нам дають стільці, і ми сідаємо попереду праворуч, як завжди. Тітка йде сповідатися, потім Діна, а тоді я.
Заходжу. «Перехрестіться й поцілуйте хрест», — каже мені священник.
— «Проти якої заповіді ви согрішили?
— Та, властиво, не знаю», — відповіла я йому з-за віяла, бо мене страшенно поривало сміятися.
— «Гм, які ж гріхи ви за собою визнаєте? Різні гріхи. Наприклад, зухвальство з людьми.
— Чи брали ви чуже, чи ненавидите когось, чи говорите злі речі?
— Ні.
— А ще що? Чи не ласунка ви часом?
— Так». Цього разу я геть сховалася за віялом — настільки безглуздим було це питання.
— «Це недобре.
— Так, воно-то так, але що тут вдієш?
— А ви любите вбрання?
— Дуже люблю.
— Це великий гріх; любов до вбрання може довести не лише до смішного, а й до прикрого. І ви гадаєте, що людина від цього стає вродливішою.
— Звісно ж, вродливішою». — Усе з-за віяла й напівсміючись. Того вечора в мене був блискучий доказ того, що я стверджувала з таким апломбом.
— «Ні, людина куди краща, коли вона проста. Адже, дивлячись на вбрання, скажуть: яка марнота!» Я мовчала, щоб не вступати в суперечку.
— «А може, — провадив цей осел, — ви любите кокетувати?» Він говорив, спершись ліктем на стіл, і дивився на стелю чи ще кудись, тільки не на мене.
— «Тобто, як це, не знаю», — поясніть, отче, подумала я, ану викрутись.
— «Тобто привертати до себе увагу».
— Ох, дурень.
— «Та це ж виходить само собою, я не знаю.
— Ну, а більше нічого немає?
— Більше нічого.
— Треба молитися Богові, Він вам простить».
Потім він проказав належну молитву, я вклала йому в руку луїдор і вийшла. Я кусала губи, спускаючись двома сходинками, так сміялася всередині, що боялася, аби ця веселість не вирвалася назовні.
Пані Воєйкова заходить із дочкою й сідає коло нас.
Ніщо цього дня не йшло мені наперекір; від ранку й до ночі я була весела, щаслива й вдоволена собою та іншими.
Ці дві дами в розкішних убраннях були з нами, а ми теж були вдягнені чудово, тож ці п'ять прегарних суконь і п'ять більш-менш гарненьких жінок становили приємну для ока групу.
Я люблю бути серед добре вбраних людей — принаймні мені не заздрять, тоді як із такими нечупарами, як Говарди, завжди боїшся бути вдягненою надто добре.
Гелена й Ліза співають у хорі. На це свято звичайних півчих замінено кількома російськими паніями й панами під орудою пані Веригіної. Це дуже мило й приємно.
У обох Говардів сила-силенна суконь, вони багато витрачають і ніколи не вбрані як годиться; сьогодні ввечері, наприклад, — мерзенно пошиті білі сукні, а на плечах, руках, шиї, спині й талії — банти й розетки з обстріпаної стрічки з бавовняного атласу. Це справді сором. Можна було вдягнутися у сто разів простіше й пристойніше.
Церква помалу наповнюється, а за кілька хвилин до півночі вже немає жодного вільного місця.
До речі, той гарненький росіянин, чи радше росіянин, якого я назвала гарненьким, — лише огидний фат. Я завважила його тому, що в нього єдиного була біла сорочка й рожеві щоки. Він бридкий і скидається на солдата.
Рівно опівночі священник, мій чарівний сповідник, заводить Воскресіння Твоє серед найглибшої тиші, яку порушує лише чийсь кашель чи сякання; граф Чернічов-Кругліков ніс хрест, за ним ішло кілька генералів, несучи вже не знаю що, а позаду виступав пастор, чи священник, чи кюре — як завгодно.
Боже мій, я вірю в Тебе, але священники Твої — недоумки.
Під час утрені я майже весь час стояла, обмінюючись лише кількома словами з пані Воєйковою й трохи кепкуючи з Жулі, яка розповідала мені про свою сповідь.
Десь посеред служби вони йдуть, пані геть утомлена. Зрештою, мети своєї вона не досягла: гадала зустріти княгиню Білосільську й усю цю поважну майбутню рідню Жулі.
Це було гарно — стільки жінок у білому, здебільшого із запаленими свічками.
Я не постила, а проте була голодна.
Служба скінчилася десь о четвертій ранку, священник виходить зі Святими Дарами; та коли він проказав: «Вірую ще, що це є Тіло Твоє і що це є найчистіша Кров Твоя», — я звела очі до неба, щоб попросити в Бога прощення за те, що причащаюся, не вірячи в це, і помолити Його, якщо я помиляюся, навіяти мені, що я маю думати.
Хліб — не плоть, вино — не кров Христова. Я думаю так не лише тепер, я ніколи не думала інакше, і тільки два роки тому я збагнула, яку нісенітницю проголошує священник і яку нам хочуть нав'язати. Стоп! Не така я дурна!
Гадаю, вино й хліб дають на спомин Cena — кажу по-італійськи, бо інакше не вмію, — коли Ісус дав своїм апостолам хліба й вина, мовивши, що це Його плоть і Його кров. Але то була алегорія. Хай йому біс! Як подумати, добрий Бог не хоче, щоб ми сліпо вірили священникам. Християнство добре тим, що в ньому можна міркувати, і що більше міркуєш, то більше віриш і то справедливішим та правдивішим його знаходиш.
Та зрештою, не мені реформувати свою релігію, чи радше — не хочу завдавати собі цього клопоту; найкоротший шлях — стати протестанткою. Здається, щось подібне, окрім протестантизму, я казала торік цієї самої пори.
Ось уже п'яте Великодне свято, що я проводжу в Ніцці. Приїхавши, я мала одинадцять років, а тепер мені шістнадцять!
Ох, яка ж я стара!
Та вернімося до церкви: я йшла, спустивши очі, й спокійно, як і личить жінці в довгих спідницях.
Усі дивилися на нас. Коли ми повернулися на свої місця, кілька осіб підійшли нас привітати. Панна Колокольцова, ця стара й безглузда діва, проте вельми comme il faut, прийшла й сіла коло нас.
Я зовсім не почувалася втомленою, навпаки, і відчуття добробуту, що охопило мене зранку, не покидає мене.
О чверть на п'яту ми повертаємось, я вдягаю халат, і ми йдемо вечеряти безліччю смачних страв, замовлених у London House і виставлених на щедро заставленому столі, як то ведеться.
О п'ятій я лягаю; це вже вдруге в житті я лягаю так пізно, а вперше — то було в день великого обіду в Акква-Віва.

Примітки

У оригіналі saligottes [sic] — згрубіле слово (від saligaud, «нечупара, неохайник»); Марі вживає його з презирством.
У оригіналі — православний великодній спів «Воскресіння Твоє» («Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели співають на небесах»).
По-італійськи в оригіналі: Cena — Тайна вечеря. Марі вживає італійське слово, бо, за її словами, не знає, як це сказати по-французьки (la Cène).
По-англійськи в оригіналі: London House — модний ресторан-готель у Ніцці.