Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Понеділок, 17 квітня

Ось і великий день. О пів на третю — музичний ранок у пані Конті Дамро й пана Лосселя. Виконавці — учні, а публіка — батьки й друзі.
Я займалася півтори години напам'ять, водночас читаючи «Даму де Монсоро». Я ніколи не роблю чогось одного за раз, тож вважаю себе добре підготованою й сподіваюся не боятися (сукня «Ерцгерцогиня», капелюх а-ля Ватто, гарно), тітка при повному вбранні, Діна й Коліньйон, — у цьому костюмі й цьому капелюсі, таких свіжих, таких простих, таких веселих, з молодим і задоволеним обличчям, я почувалася зовсім легкою й жвавою.
Проходячи Прогулянкою, я обурена манерами Одіффера й сіроокого італійця: вони сиділи на лавці, коли ми проходили, останній підвівся, а Селюк лишився сидіти, але обидва дивилися на мене, аж очі собі видивляли, а малий ніццець — просто в очі, і, дивлячись, сміявся до італійця.
Я хапаю тітку за руку, ще палкіше благаючи її не рухатися, щоб ці двоє пройдисвітів мали її голову поміж собою й мною й не могли мене бачити, бо, хоч і обурювалася, я всміхалася. Діна просто зареготала, і її помітили, цю дівку із самого сала.
Які ж усі ці люди в Лосселя бридкі й погано вдягнені попри всю свою елегантність. А проте є одна незручність у тому, щоб бути отак найкращою: ці вертихвістки мені заздрять.
Я це розумію, я й сама заздрісна.
Нашою увертюрою до «Оберона» починається урочистість. Лоссель блідий. Що до мене, я не роблю жодної помилки й нітрохи не боюся, навпаки. Шкодую тільки, що граю таку бридку... п'єсу. Нам аплодують, і, гадаю, ми заслужили оплески, бо, окрім Гелени Говард, ми всі вперше грали п'єсу на вісім рук і перед людьми.
Діна й Коліньйон тремтіли за мене. Скінчивши й повернувшись на своє місце під оплески, я почувалася такою сміливою, що зіграла б і перед тисячею людей, такою задоволеною й легкою, що хотіла підкорити світ.
Тітка не казала ні слова, але я знала, що вона задоволена, надто коли Гелена й Ліза, граючи разом, заплуталися, наробили ляпів, а потім спинилися, зніяковілі.
А втім, це тривало лише мить, бо вони знову заграли й дійшли до кінця, посередньо. П'єса була важка. Потім учениці пані Дамро співали препогано, голосу немає, зате метода непогана. [Викреслено: Наприкінці] ще дві пари панянок зіграли «Грот Фінгала», ще один хор — і це все. Тоді всі підвелися й попросили п'єсу від викладачів. Накривлявшись досхочу, Лоссель і Дамро зіграли на двох роялях увертюру до «Тангейзера», здається, а потім пані заспівала.
Я люблю лише досконалу музику й певна, що якби мене пригощали таким гамором чотири рази на рік, я б напевно від неї відмовилася.
Загалом я задоволена, і з цієї музичної скриньки ми йдемо до кав'ярні, яку я люблю. Тут повно росіян, ми сідаємо під колонадою, графиня Сомалья багато на мене дивиться, певно, через мою довгу сукню, — у Спа вона бачила, як я танцювала ще дівчинкою.
Перед тим як увійти, ми бачимо, як проходить Селюк.
— Зачекайте, — кажу я, — за десять хвилин він буде тут.
— Як це?
— Та так, він побачить наше ландо й увійде, це дурна тварина. Чепурун!
— Марі, не кажіть дурниць, — мовить Коліньйон.
— Дурниці, ось побачите. — Потім ми ще говоримо в такому тоні й сміємося. Сівши спиною до світла, щоб дивитися на Сомалью, я не могла бачити тих, хто входив.
— Ну що, Діно, є вже?
— Ще ні.
— А, є! — вигукує вона.
І справді, за мить до того, обернувшись, я побачила тварину, що, проходячи, занурювала погляд аж у глибину кав'ярні.
— Є? Діно!
— Так, ні, ні. Він зійшов з екіпажа, але не входить.
— Він навмисне, дурень. За кілька хвилин ми йдемо, і так і не вийшло.
Я знову ненадовго виходжу.
За вечерею я говорю Коліньйон про Джонстона. Ах! цей клятий diabolus, і треба ж, щоб він мені так сподобався!
Зрештою, це не завдає мені ніякої шкоди, навпаки.
Але, правда, я почуваюся в гуморі підкорити світ!
Чому мені здається, що Гамільтон помер? Від цієї думки я вже не хочу підкоряти світ, натомість уся моя шкіра наче стискається, волосся стає дибки, мені здається, що я роблюся зовсім маленькою й [нерозбірливо], потім величезною, величезною, потім такою легкою, що зовсім перестаю себе відчувати, і застигаю на місці.
Яке безумство, цей величезний вепр їсть, п'є й насолоджується життям. Займімося Джонстоном. Та ні, ні, займімося портретом — у мене вже є папір з ініціалами A.B. і княжою короною. Мені довелося купити цілу коробку, але байдуже. Побачимо, для чого.
[Навскоси: Я так і не дала ходу цій дурниці з портретом.]

Примітки

Латиною: «диявол». ↩