П'ятниця, 2 квітня

(Том IV, продовження зі с. 360) поводиться як людина, що збирається щось оголосити. Мені соромно зізнатись, що моє серце забилось швидше, — забилось тому, що я думала, ніби вгадала, і тому що вже так довго ця людина мала б відрекомендуватися, і ще тому, що це було б чимось новим. — Добривечір, мадам, мадемуазель, — каже він.

— Будь ласка, сідайте, — каже йому тітка. — Він сідає і починає говорити про Дюранів тощо; я чекаю, чекаю, втрачаю терпець, — але нічого: він ще кілька хвилин лишається і йде, як прийшов.¹

Ну й ну!