Субота, 6 березня 1875

Я ходила на урок до Лауселя.

Я не займаюсь із запалом — що б я не робила, я гратиму завжди лише посередньо.

На набережній ми беремо до екіпажа мадам де Музе та її кузину. Мадам де Музе в сварці з маркізою, і разом ми сказали все, що можна було сказати про цю маркізу — спочатку непомітну і гулящу, тепер — стару смішну маркізу, маркізу завдяки маркізу, якого вона викупила з неаполітанської в'язниці.

Потім ми провели годину у Музе, після чого я повертаюсь додому й проводжу вечір за читанням «Знаменитих жінок», а потім перечитую свій старий щоденник.

Я щойно причесала волосся, як мадам де Лонґвіль¹ на гравюрі — хотіла б бути нею, хотіла б бути чимсь, хотіла б бути кимсь. Але як? Але чим? Справді, цим жінкам пощастило жити в таку епоху, як їхня. Наша, на жаль, — суцільні дрібниці, злидні, бруднощі!

І все ж у мене велика амбіція, велика гордість, неосяжні бажання і тверда воля.

Я не бридка; у мене чудове тіло — настільки чудове, що часом, приймаючи ванну (я купаюсь перед великим дзеркалом), я ненароком кидаю погляд у бік дзеркала і, впіймавши себе в позі, як та Фріна¹ з Всесвітньої виставки у Відні, знаходжу себе кращою за ту статую, хіба що ступні й руки в мене лише непогані. Часто також, перевдягаючись, у білому атласному корсеті, що нагадує давні ліфи, я знаходжу себе стрункішою за всі гравюри у світі: плечі й руки білі, як молоко, античної форми.

Я, гадаю, маю дотепність, а перш за все — амбіцію; в цьому я не просто переконана, а певна. Я вмію приховувати й інколи брехати. Я люблю те, що хочу, і хочу те, що люблю.

Я вірю в Бога й молюся Йому з найдрібнішого приводу.

Що за лихо! Люди досягали успіху і з меншим.

Щоб піднестись, я зробила б будь-яку жертву.

Я добра, великодушна, щедра; я поривчаста, — гнів мій майже завжди відкритий, часто грубий, — горда завжди. Я легко спалахую і легко падаю духом; дрібниця зносить мене до небес і та сама дрібниця скидає мене вниз.

Я хочу всього — і не маю нічого. Я пожертвувала б усим заради амбіції — всім, розумію це — всім, крім мами і тітки.