Неділя, 28 лютого 1875

Ми прогулювались — Надінька, Марі й я — в цю гарну недільну погоду й захоплювались Джоєю, цією чарівною істотою, — я особливо, аж до того, що визнаю лише двох жінок, гідних уваги: вона і я.
Ми лишаємо Марі вдома й повертаємось обідати. Вона приходить о восьмій, і ми вирушаємо до опери дивитись «Дінору», яка, кажуть, тут добре поставлена. Беремо всіх дітей — Стьопу, Жюлі, Люба, — і всі дивились на нас, коли ми входили; коли я почала розсаджувати цих малюків, Марі й сама була не набагато вища, а я в білій сукні, причесана просто, з кучерями, розпущеними по спині, — зовсім не виглядала мамою; Надінька теж дуже молода, в чорному, губилася на тлі. Справді, якби не зріст, мені дали б дванадцять років. Щойно всі влаштувались, я почала годувати їх апельсинами й сама їла, так що ложа була вкрай мила.
Мені було весело, і я посміхалась, роздивляючись залу — добре заповнену цього вечора, — і свого Одіффра, який теж дивився, усміхаючись. У моєму злиденному становищі це моя єдина розрада. Хіба не безглуздо, що цей англієць поїхав! Огидний граф вже приходив кілька разів, але я жодного разу його не прийняла.

Примітки

«Дінора» («Le Pardon de Ploermel») — опера Мейєрбера (1859), відома своєю «Піснею тіні».