Вівторок, 23 лютого 1875

Адам п'яний, піч ні на що не годиться, і ми без обіду. Треба знати, що коли я голодна, я стаю лютою або ж плачу — сьогодні я плакала. Мама їде до Сан-Ремо. Це жахливо. Лікарі нічого не розуміють у її хворобі і все списують на нерви. Le duc uscite degli medici¹ — груди або нерви.

Коли вона прийшла мене поцілувати перед від'їздом, я підняла їй губу пальцем і побачила блідо-рожеві, майже білі ясна — було добре видно, що крові там немає. Я здригнулась: ця рожева плоть налякала мене своєю блідістю. О п'ятій Надя пропонує піти подивитись на море — при такому вітрі воно, справді, мало бути гарним. Я вдягнула Дінин капелюх і виглядала, як ті маленькі англійські дівчатка з гравюр: пелерина, обшита skunks¹, поверх довгої коричневої сукні, біла вуаль — і так замаскована я виходжу, бажаючи, щоб мене не впізнали.

Ми кидали каміння в море, а після цієї невинної розваги дійшли до клубу і повернулися назад. При такому вітрі й у таку годину на набережній не було нікого, крім маленького іспанця, що крутився навколо нас, і Люсі Дюран, яка проїхала у візку, впізнала мене і кілька разів усміхаючись вклонилась — мабуть, через мою довгу сукню. Увечері — сумний вечір — я сиджу за столом у мамній кімнаті разом із Сашею, Надею і тіткою та плачу, вірніше, ллю потоки гарячих і солоних сліз разом із гіркими словами. Саша намагався мене заспокоїти — марно.

А чому я плакала? — через те саме, завжди. Не кажіть мені цього, дядечку, — ви й самі так не думаєте. Люди створені, щоб жити в суспільстві; Бог дав їм слово, щоб висловлювати свої думки — але кому? Собі подібним. Навіть тварини — подивіться на собак: Віктор не залишається один, він ходить на набережну — чому? Бо там знаходить інших собак. Дикі і лютіі вовки теж не живуть самотою; птахи літають зграями, і риби плавають зграями. Та й до чого казати вам те, що ви знаєте, що всі знають. Я говорю не про світське життя, не про те, щоб проводити час на балах і у товаристві, — я прошу лише стільки, щоб жити пристойно, лише пристойно. Нічого більше... — і я плачу, але з відкритим обличчям і піднятою головою. — Але, Мусю, — каже він, — ти навчаєшся, ти зайнята. — Ось саме! А навіщо я вчуся, навіщо маю гарний голос, навіщо говорю кількома мовами? Звичайно, не для того, щоб бути замкненою fra quattro mura¹. Хіба для того, щоб мене хвалили перед якимось родичем, що приїхав з Росії? — Але навіщо ж відчайдушніти — вам, кому Бог дав усе? — Та й справді! Скажу, як Розіна: a che serve lo spirito, a che giova la belleza² — замкненій, захованій, нещасній?

І так весь час — о десятій я іду працювати, а об одинадцятій лягаю спати, зламана і відчайдушна. Бо до моїх хронічних тривог приєднується страх за мамне життя. Після її від'їзду я особливо сумна й самотня — такого ніколи ще не бувало. Моя молитва — довгі ридання. Але лягши спати, я починаю довгу розмову із собою про способи все влаштувати — і результат моїх роздумів блискучий. Бог не хоче, щоб я була зовсім нещасною, і посилає мені надію.