Четвер, 18 лютого 1875

Той самий холод, що й учора, та сама сукня. На концерті, потім — у Сапоженікових; у них жахливі страхи в новому домі: вони уявляють собі духів, привидів, і Юм замкнув їх у цих ідеях, кажучи, що цей будинок справді атакований духами. Дійшло до того, що Марі відчула, як її обнімає одна з цих істот, — і я не поклялась би, що в той момент Цима не прийняв образу духа. Словом, яка я є — я у відчаї. Три роки я довбаю¹ маму і тітку, і вони завжди відповідали мені, що коли я виросту — все буде, як я хочу. Ну ось — я виросла, і нічого не змінилось; так, змінилось — на гірше. Справді, я маю надію лише на вас, Боже мій — тож змилуйтесь надо мною, з милосердя. За все я борюсь — вічна боротьба проти поблажливості, тупості,² заціпеніння, байдужості. На щастя, Бог підтримує мене, але часто я відчуваю, як сили покидають мене, і мені немає більше сили продовжувати цю війну — страшнішу за Семирічну.³ О Боже мій! Захистіть і підтримте мене. Я недостойна, але благаю вас. О, зробіть, щоб моє життя налагодилось. Зробіть, щоб припинились мої тривоги і мої муки! Боже мій, Ви бачите, що я маю надію лише на Вас, бо молюсь Вам; бо такі ваші негідні створіння, що замість звертатись до Вас насамперед — роблять це лише після того, як просили допомоги у своїх нікчемних подібних. Пробачте, пробачте мені; не карайте мене за мої вольні й невольні провини. Боже мій, почуйте мою молитву і прийміть мою віру, мою любов і моє смирення.