Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Вівторок, 29 грудня 1874

Кажуть, Дорія приїхав.
Фостер розповідає, що познайомилась у Продгерс з якимось паном де того-сього, який попросився їздити верхи разом із нею, але вона відповіла, що їздить верхи лише з панною де Бачкірсєв [sic], — і він сказав, що з великим задоволенням познайомився б зі мною, тим паче що має для мене звістку зі Спа.
Quid est ?
Прийом у префектурі: пан і пані Декре.
Я хотіла відмовитися їхати верхи з цим паном, сказавши, що мама не бажає, аби я їздила з паном, якого вона не знає. Але Фостер каже, що тоді вона більше взагалі не зможе їздити верхи, бо не може ж вона сказати йому, що мама не хоче, аби він був поряд зі мною, поки він не представлений їй; а якщо він побачить її верхи — і далі починає переконувати, що це джентльмен, що вона не дозволила б власній доньці їхати аби з ким, що цього пана їй представила пані Продгерс. На це тітка починає вередувати, кажучи, що пані Продгерс часом буває ось такою. Тоді пані Фостер береться виправдовувати пані Продгерс і говорити за неї. Ця гра мене неабияк розважила. Тітка вередує, а Продгерс виправдовують!
Зрештою я погодилась — і в четвер їду верхи з Фостер; цей пан зустріне нас на набережній, як щодня зустрічаються знайомі, що до нас приєднуються, і буде мені представлений. Та мені таки цікаво, що ж це за звістка зі Спа.
О восьмій годині мені спало на думку піти до Французького театру, де грають аматори-англійці на користь бідних.
О, яке безглузде видовище! Жодної жінки — самі дуже звичайні чоловіки, що не знали ні ролей, ні як грати. З гальорки вигукували всілякі банальні дурниці. Go on або Good bye тощо.
Освітлення a giorno, мало народу.
[Викреслено: Вівторок 29 грудня 1875]
Сьогодні вранці я вийшла пішки з Сабатіні і Віктором; італієць зі своїм собакою на набережній — щоб уникнути зустрічі собак, я перетинаю вулицю навпроти будинку, бачачи, що ця людина йде назустріч, але його собака підходить, Віктор теж — і вони трохи б'ються, правда, досить легко; я зупиняюсь у дверях і кличу свого собаку, який повертається; тоді чоловік підходить до ґрат і кричить: «Його треба посадити на ланцюг!» Я на мить обертаюсь, не зупиняючись, але він повторює: «Його треба посадити на ланцюг!»
Вражена цією нечуваною зухвалістю, я йду далі своєю дорогою, наче ці слова звернені не до мене, і повертаюся додому.
Я не могла уявити, що пан може так поводитись, так забутись. Недарма я думала, що італійський принц рівнозначний простому панові з іншої нації, а простий італійський пан — гірший за простого француза; що ж до простого італійця — Боже мій, навіть не знаю, з ким його порівняти!
Уявити собі, що через те, що два собаки побились, якийсь пан підійде й без жодної ввічливості голосно заговорить до порядної панни! Ні, я справді не можу цього уявити, й усі італійці заслуговують на те поводження, яке я їм досі й виявляла.
Уявити собі, що пан приходить і каже, навіть не сказавши «вибачте», «панно» або бодай чогось, аби присмачити свої слова. «Його треба посадити на ланцюг!» — і не сказав, а вигукнув з одного боку вулиці на інший. O Italia paese barbaro, selvaggio ! O Italiani scellerati, birbanti, banditti, facchini miseri !
Хто у світі скаже протилежне — і я гадаю, що з цього дня моя відраза до італійців закріпиться назавжди.
[Примітка 1880 р.: Вибачаюся перед італійцями.]
Але це ще не все: цей signor facchino підходить до воріт набережної — думаю, він мав намір пояснитись зі мною; але з гідністю, якою я пишатимусь усе своє життя, я вдала, що навіть не допускаю, аби хтось наважився на таке, — і повернулась додому: час моєї прогулянки скінчився. А Артур пішов говорити з ним. Він наважився погрожувати, що вб'є собаку.
Скажіть на милість! У якій країні світу роблять так, бо один собака вкусив іншого? Я розумію: якби мій собака напав на людину — це інша справа, і я сама б посадила його на ланцюг і надягла намордник.
Зрештою, чого ще чекати від італійця.

Примітки

Лат. «Що таке?» — Марі вживає латинь для риторичних запитань. ↩
Іт. «як удень» — яскраве повне освітлення. ↩
Іт. «О Італіє, варварська, дика країно! О злочинні, шахраї, бандити, жалюгідні носії-італійці!» — тирада Марі вирвалась у пориві обурення. ↩
Іт. «пан носій» — зневажлива назва. ↩