Неділя, 27 грудня 1874

Нарешті я пішла до церкви з Діною (біла сукня).
Я не говорила ні з ким, окрім Вермана, який запитав, як мамине здоровʼя.
Холодно й похмуро, пил і вітер, як у березні. Я дедалі голіша — мені лишається з пристойного одягу хіба що «атласний костюм, що дав мені Господь Бог».
На музиці з Флоренс і Діною. Ми сміялись; маленька не надто засмучена й вільно говорить про всілякі речі. Найгірше зараз — що мені нічого вдягнути.
Увечері зʼявляється мій найшановніший дядько Жорж. Що ж! хто б повірив — я подобаюсь цьому чоловікові.
Починають з ділових розмов, закінчують бурею — бо на кожне моє слово він відповідав сотнею ридань із воланнями.
Лише могила виправить горбаня, кажуть у Росії.
А я не могила, отже, не можу виправити цих людей; але попри те я їм жодного зла не бажаю — навпаки.

Примітки

Російське прислівʼя «Горбатого могила исправит» (укр. «Горбатого могила виправить»): людина своєї вдачі не змінить. ↩