Середа, 23 грудня 1874

Говарди, побачивши нас у Лосселя, не підводять очей. Перед уроком відбулася довга дискусія: вітатися чи ні з Говардами?
Слово честі, ви таки кумедні! Що ще, по-вашому, вони мають вам зробити? Я не вітатимуся; а якщо ви привітаєтеся — не кажучи вже про непристойність такого вчинку, — вони вигадають ще якусь нову дурницю.
Мені не важко було їх не вітати — бо вони не підводили очей, мали збентежений вигляд і, безперечно, отримали наказ не вітатися.
Але якби ми жили в суспільстві — жоден негідник нічого б не міг зробити. Нехай спробують вирвати з коренем Проджерс або пані Сабатьє тощо — але годі! Усі обставини й так добре відомі. Наша історія необхідна моєму щоденнику — я закінчу її там, де починається мій розумний щоденник.
Іду до опери — рожева сукня й моя зачіска, добре; за словами мами, на вигляд мені дванадцять, — тим краще.
Пишу — входить Діна, і я складаю для неї цей акростих:
Е Ет, задубіла у своєму жирі —
М Мусолить Дюма —
І І незворушна у своїй ліні —
Л Лиш спала красуня й не кохала —
Е Еміль зʼявляється, і сон минає!
Прийшовши й побачивши порожній театр, я майже відчаялася; але десь посередині він заповнився, і навіть зʼявилися дʼОдіффре — батько й син, — Ламбертьє з маленьким Парашевським.
Невдовзі до дʼОдіффре приходить Проджерс — але вони не пробули й пʼяти хвилин на самоті, як зʼявляється командир; щойно той увійшов, дʼОдіффре тікає — іде до Ламбертьє і в ложу, що розділяє ложі Проджерс і Ламбертьє, де сидить якась актриса; але до Проджерс більше не повертається, батько то входить, то виходить. Бідолашна жінка в окулярах, провівши пів години в товаристві нерухомого командира, з досадою взяла шубку, з ще більшою досадою — шарф чи кашне — і пішла.
Константен пішов з Енотеасом у ложу другого ярусу (бельетажу) поруч із великою ложею, яка його приховувала; інколи я помічала лорнет з-за колони, що розділяє ложі.
На виході Дають «Трубадура» — і Елеонора така кумедна, що я люблю цю оперу більше за будь-яку іншу. В останньому акті, коли вона почала «тікай, тікай — ти загинув» — я вибухнула сміхом: вона особливо смішна в цьому місці, і я доволі непогано її передражнюю. Тенор, такий самий огрядний, як вона, і якому слід було підтримувати цю товсту Елеонору, поки та вмирала найпотворнішим у світі чином, — теж сміявся; і коли доходило до слів «і я наважувався проклинати цього янгола» або близько до того — він опускав голову й сміявся. Дорі-Азучена, лежачи на своєму убогому ложі, теж посміхалася; лише Пасталіс не сміялася — вона була щира й виснажувала себе гримасами.
На виході вітається Ґалула — виправдовується своїм убранням за те, що не прийшов до ложі. Майже тієї миті, коли ми сідали в екіпаж, Діна почала просити почекати хвилину — мовляв, іде батько; але оскільки ми не зупинялися, вона сказала, що він із сином. Не знаю, з якого дива я обернулася, шукаючи в натовпі, — і так простояла кілька зайвих секунд.
Вдома я розповідаю цю Дінину дурницю — і вона вигукує:
— А знаєш, чому я хотіла почекати?
— Певна річ, щоб побачити цю красу, — кажу я.
— Зовсім ні — просто Константен мчав щодуху.
— Дурниця! — а потім, після короткої паузи:
— Присягнися, що це правда.
— Клянуся.
— Дай священне слово честі.
— Даю.
— Ну то ти збрехала — цього чоловіка там не було; він вийшов задовго до кінця.
— Ні, клянуся — це правда: він мчав службовими сходами й квапливо відчиняв двері — ти знаєш, у залі очікування!
— Я кажу лише, що ви вигадуєте непристойні речі і змушуєте мене сміятися — ось і все.
— Ніхто нічого не вигадує, — каже мама.
— Чому ж ми нічого не вигадуємо про Одіффре, Ламбертьє, Ярашевського, Арніма? — додає тітка.
— Так, чому ми нічого не вигадуємо — тому що нічого немає; але тут, коли бачиш — не можна не бачити. Та й узагалі це старий дурень — цій людині може бути тридцять років! Дивуюся його зухвальству (досі я перекладала французькою; тепер дам їй говорити по-російськи, як вона говорила). Яке нахабство! У нього стара дружина, і він щось затіяв — негідник.
— Мерзотник, — продовжувала тітка, коли мама замовкала. — Як він сміє. Потім обидві хором повторювали: він збожеволів, він збожеволів.
Ну добре — чому вірити? Хочу вірити, що це неправда — що ж саме? Без сумніву, нічого немає, тобто він не закоханий у мене: у таке я вірю лише після довгих сумнівів і лише коли це доведено так чи інакше; просто він дивиться на мене і вважає мене гарною — ось і все. Гадаю, що говорю забагато як на якогось ніццянина; але оскільки пишу те, що думаю, і кажу те, що пишу — не можу оминути маркіза де Константена, не порушивши обіцянки говорити правду й тільки правду; а порушувати її щодо цієї особи — не маю жодного бажання, я себе розумію. Втім (мій вічний „втім“) — від кого б не виходило захоплення, воно завжди тішить; і справжня жінка завжди цікавиться такими речами — звідки б вони не виходили: зверху чи знизу. Мій випадок не зовсім на дні — але десь посередині.

Примітки

В оригіналі італійською: «basta!». ↩
«EMILE» — акростих, що описує Діну; Еміль — син Одіффре, у якого Діна закохана. ↩
В оригіналі італійською: «fuggi, fuggi sei perduto» — арія з «Трубадура» Верді. ↩
В оригіналі італійською: «ed io osava quest’ angelo maledir» — арія з «Трубадура»; Марі цитує «або близько до того». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі італійською та французькою: «mio eterno dʼailleurs» — самоіронічний коментар на власний письменницький тик. ↩