Четвер, 19 листопада 1874

Я написала Фостеру, просячи його знайти мені коня. Я не хочу їздити на найманих конях, тоді як оці гамони Говарди їздять на своїх і мають грума.
У мене є широкополий фетровий капелюх, так званий «chapeau Mademoiselle», він мені пасує, але до коротких денних суконь краще підходять малі капелюшки.
Біля міського саду і в Детруа-де-Муш є люди, але нікого пристойного.
Зрештою я ненавиджу Ніццу, тьфу на це бридке місто, на цей бридкий світ!
І проте — якби хтось бачив, як я гірко плакала вчора ввечері перед тим, як заснути! І є за що. Ах, яка жахлива річ — жити так, як ми живемо! Боже мій, Боже мій, якби хтось знав, як я вирую всередині, як стискається моє серце, скільки разів сльози підступають аж до горла й душать мене.
І є люди, що звуть себе іспанцями — ні, це не те, що я хотіла сказати! Є люди, які наважаться насміхатися з мене й вважатимуть усе це горе дурницями... Нещасники! Хай вони самі відчують те, що відчуваю я, — тоді повірять. Ах! Для тих, хто має честь і гідність, становище, як наше, — о ні, я цього нікому не побажаю, нікому, бо Господь, знаючи, що я знаю, яке це жахливе катування й постійна ганьба, покарав би мене.
І чому так, Боже мій! Причина лише в цьому проклятому процесі — більше ні в чому, але ж це не злочин. Чому всі воліють нас уникати.
Сьогодні, проходячи набережною Масена, я пережила один із найжорстокіших болів у моєму житті. Обоє Сеньєтів — ці вискочні — ішли назустріч, мама часто зустрічала їх у мадам Говард, і ось вона глянула на них і посміхнулася, щоб привітатися, але ці страховища впилися поглядом просто перед собою і не звернули уваги. Тоді мама, боячись мене, спробувала приховати своє вітання й продовжила ту ж [Викреслено: наче природну] вимушену й жалюгідну усмішку, роблячи вигляд, ніби розглядає крамниці. Я дивилася на неї, і мені боляче було бачити цей страх переді мною, це приниження — адже я часто жалілася їй на свої нещастя, і вона сприймає ці скарги як докори, відчуває всю правду того, що я кажу, бо сказала б те саме сама, страждає більше за мене — страждає, бо страждаю я, — і боїться мене, як вогню, в такі хвилини.
Я дивилася на ту усмішку, що розривала мені душу, і серце моє переповнювалося всім жахіттям, що є в цьому світі!
Нарешті я видала щось на зразок зітхання, схожого радше на ричання, і разом з ним вирвалося стільки пригніченої за кілька хвилин люті, стільки гніву, стільки злоби, si che [нерозбірливо] che l'aer ne temere.
O misera me. Ora capisco furore che descrivono nei libri! Capisco tutto ciò che credevo varie e gonfiate parole, capisco e provo. O Dio!

О нещасна я. Тепер я розумію лють, яку описують у книжках! Я розумію все те, що вважала порожніми й надутими словами, — розумію і відчуваю. О Боже!
Зое провела вечір у нас разом із батьком.
Ніна поїхала до Женеви, і Парі переїхав до нас.

Примітки

In English in the original. Грум — верховий слуга, що супроводжує вершника.
Капелюх «Мадемуазель» — широкополий фетровий капелюх, модний у 1870-х роках.
Детруа-де-Муш (Détroit des Mouches) — вулиця або вузький прохід у Ніцці.
Уривок по-італійськи, частково нерозбірливий: «так що [нерозб.] що повітря затремтіло» — можливо, цитата чи переробка поетичного тексту.
По-італійськи в оригіналі. Марі переходить на італійську для вираження крайньої емоційної напруги.
«Pâris» — ім'я людини (з наголосом), не назва міста Париж.