Вівторок, 27 жовтня 1874

Почуваюся трохи зле. Одіффре з'являється знову разом із маркізом де Сетоне — слава Богу, я не почервоніла.

Побачивши його знову пізніше, я вирішила, що він буде в театрі — дають «Орфея» з новою співачкою Ніною Лаффіт. Іду до театру і заради Одіффре, і заради співачки. Благаю — хай ніхто не думає, що цей чоловік мені подобається: він мені не подобається, але він тут єдиний. А мені нудно, і я даю йому прізвисько «милий Одіффре», як колись дала Галулі прізвисько «милий ніццець». Ange із нами, я в білому, зачіска — досить гарно; вона представила нам генерала Біховця, польського генерала головного штабу, який залицявся до неї.

Ніколи я не бачила такої жахливої, потворно негарної вистави — неможливої навіть у найдешевшому кафе з двосантимовим входом. Скільки б не говорили — все одно не скажуть досить; треба бачити, щоб повірити, що директор може ось так знущатися з публіки.

Нову Лаффіт відразу ж засвистали після першої пісні. Є лише Фісте, але Фісте один. Хористки і фігурантки — жахливі: брунатні руки і жовті руки, чорні черевики, зачесані гірше за кухонних служниць, — і от вони зображали богинь Олімпу. Боже мій праведний. Діана — це наша Мадлен, страшенно потворна кравчиня, настільки, що Мадлен у нас означає «виродок» і «досконала мерзота». Цього разу Діана була Мадленом не лише через потворність і голос, а й за виглядом і вимовою: наприкінці куплетів «та-та» і таке інше — вона фальшувала так, що публіка стала кричати і сміятися. Я дивилася, який ефект ця чудова вистава справляє на партер і перші ряди, — і бачила, як люди закривали очі руками і сміялися. Одіффре, як я й передбачала, був там — кілька разів дивився на мене в бінокль, але я вважаю, що він завжди мав би залишатися в капелюсі, без якого він негарний.

Коли ми стояли біля воріт нашого будинку, я сказала:

Мама справді думає, що цей маленький мені подобається, і досить невдоволена цим. Проте її дурнуваті жарти лише підштовхували мене більше займатися цим маленьким.