Четвер, 8 жовтня 1874

Я ночувала в тітчиній кімнаті — туга за павільйоном знову охопила мене і я пролила дуже гіркі сльози. Вранці не виходжу, бо немає легкої сукні — вранці ще досить тепло, а моя біла сукня у чистці; я до неї дуже привʼязана і сподіваюся, що вона ще буде як нова.
Ми всі четверо пішли на концерт, але по дорозі зустріли Оргеско, що повертався від нас, — і мама з тіткою повернулися показати йому віллу (я у сірій сукні і чорному капелюсі). Ми залишилися самі — я і Діна; кілька разів двічі проминули міський сад, але я не мала сміливості зупинитися — так там ще жалюгідно; на третій раз зупинилися помилуватися на дружину префекта, божевільного і Одіффре.
Останній безперестанку прогулювався перед нашим екіпажем і позував. Але він гарний хлопець — останнім часом став набагато кращий. Ось ці ніццькі хлопчаки — Арсон, Одіффре і навіть нотаріусів писар Десфорж — милі й не бридкі; Одіффре найкращий із них: щосили облагороджується — і, можу сказати, це йому вдається, і робить він правильно; до того ж звʼязок із жінкою першого класу в своєму роді його сформував.
Мама після обіду занедужала на сильний головний біль, який змусив її лягти — і тоді вона жахливо страждала, кричала і плакала; я була поруч із нею, і попри моє обличчя, попри постійні мої зусилля не дати йому нічого виказати — бо воно має велику схильність виражати багато — кілька разів виражало жалість, страх і неспокій; я впіймала себе двічі маючи... двічі я відчувала, що моє обличчя стривожене, а очі злякані й прикуті з глибокою жалістю до моєї бідної мами, що каталася по підлозі від болю, — але я відразу ж оволоділа собою, і коли хтось був у кімнаті або мама дивилася на мене — на моєму обличчі неможливо було нічого прочитати.
За це мене називають бездушною, егоїсткою тощо — це ранить, але я волію ці рани від невігласів, ніж дати волю своєму обличчю, як роблять тітка і Діна; остання навіть перебільшує — опускає нижню губу, зморщує чоло, витріщає очі більше, ніж треба, і верещить, і бігає, і грає сиділку з запопадливістю, церемонністю і маленьким знавецьким виглядом, що мене іноді доводить до нестями. Коли мене питали, як мама, я казала, що добре, що це лише головний біль. О десятій я вже була в себе, коли почула знизу крики Жоржа і дідуся — я зійшла лише після того, як подумала почекала кілька хвилин і обміркувала, що б це могло бути. Я не помилилася. Жорж, дізнавшись про хворобу мами від Фортуне — якого послали і який, за своєю звичкою, прийшов задиханий, з широко розплющеними очима, і раптом увійшов до дідуся, плачучи й кричачи, — дідусь, думаючи, що перш ніж прийти до нього, той побачив щось жахливе в будинку, — почав кричати і волати.
Тоді я спускаюся них, спокійна й велична: Що таке, що це за крики? Побачивши мене такою спокійною, Жорж називає мене бездушною, жорстокою, і йде геть, кажучи, що ми убʼємо маму.
Я повертаюся з ним і залишаюся ще деякий час у мами — їй краще.
Une tête de face griffonnée à grands traits de plume
Tête griffonnée à la plume Mon Journal, t. 4 (fac-similé) — tome04.docx image 17 (après ¶2592)

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩