Четвер, 1 жовтня 1874

Опівдні — у Марселі; прибуваю заколисана, наче в човні. Решта подорожі — цілком спокійно. Але Ґамбар на кожній зупинці вистрибував до дверей купе і кричав:
— А маленька добре почувається?
або:
— Як поживає маленька?
Вранці він весь у білому й червоних капцях — а надвечір зʼявляється в сірому.
У Каннах зустрічаємо пана Говарда з «Swiss Times» і говорили говоримо з ним.
Нарешті — Ніцца; мама, Жорж, Валіцький, Поль і Трифон на вокзалі.
Біля воріт Адам зустрічає нас із букетами. Я дуже рада знову побачити бідного дідуся — він такий старий! Мама так усе робить, щоб мені насолити, що я була не така рада її бачити, як хотіла б. Якщо я стаю на бік білого, вона — на бік чорного; коли я кажу, що щось люблю і що мені подобається, — вона одразу говорить навпаки; щоразу, як я говорю про речі, що мені подобаються, вона їх отруює, псує — і завжди проти мене, завжди, завжди проти мене!
На великий жаль і прикрість виявляю їдальню в моїй навчальній кімнаті, Трифона — в кімнаті моєї майбутньої покоївки, і гротескну служницю на імʼя Ліза нагорі, в кабінеті, де я мала тримати валізи і все, що ховають від очей. Для повного задоволення — як найкраща прикраса їдальні — Макаров, ця напівбожевільна істота, та ще й зухвала, фамільярна, неввічлива й нечупара!
Ми їмо й говоримо водночас; про Дорію не забули — і мені разів зо два зіпсували настрій цим бридким іменем графа Мержевського.
Потім ми йдемо до будинку, і мене змушують там ночувати через сильний дощ і страшну бурю. Один удар грому так налякав маму, що вона з криком, зігнувшись, кинулася на середину кімнати — ми підтримали її; вона відбулася лише переляком, — а цей самий удар грому в ту мить убив двох бідних рибалок, що сховалися в одній із кабінок купальні Жоржа.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩