Субота, 19 вересня 1874

Диякон напросився до нас на обід; о другій ми нарешті позбулися його і о третій вирушили пішки.
Я дуже занепокоєна своїм вбранням: капелюхів у мене кілька, але жоден не подобається; є сукня, що тисне мені в грудях. Так важко добре одягатися у мої роки.
Лафер'єр шиє мені костюм із тонкого білого сукна і чорний жакет. Я купила ще один капелюх — не знаю, що з нього вийде. Ми бачили Дюранів у ландо; я ледве встигла відповісти на їхні привітання та посмішки, як поряд пройшов Льовен і зняв капелюх — значить, усі злі плітки про них були вигадкою, адже він тут із ними. Я пройшлася вулицею де ла Пе і купила кілька речей. Мені ні в чому не відмовляють — я така хвора!
Після вечері Діна тягне тітку тинятися вулицями, а я залишаюся — вважаю такі прогулянки непристойними і безглуздими. Вони повертаються, і ми говоримо про меблі. Мені не терпиться опинитися в Ніцці — сад там іще в руїнах, мені треба туди поїхати і своєю присутністю творити дива. Мені й правда здається, що без мене нічого не робиться — все занепадає. І справді мене чекають для облаштування саду.
Купивши коня, я якнайшвидше повернуся туди і порину в навчання та облаштування нашого дому. Потрібна людина, яка говорить чітко, навіть жорстко, яка називає речі своїми іменами і рухає роботи вперед, яка скаже останнє слово в усіх справах і прийматиме рішення — і цією людиною буду я, якщо Богу буде завгодно.