П'ятниця, 11 вересня 1874

Я примірювала у Вольмерсхаузена — сукня гарна, але треба зробити зміни. Перед виходом мені приносять сіре пальто й капелюх від Браун. Мені до вподоби така кількість фетрових капелюхів, що, маючи вже два, хочу ще. З двох до п'ятої ми гуляємо, о шостій повертаємося — приходить Фостер і веде нас до Білла Джорджа. Я вибрала мастифа, але Фостер обіцяє мені більшого завтра о десятій. Я не можу зараз купити собаку, але з Парижа напишу Фостеру, пошлю суму — і він пришле мені пса. Він дуже люб'язний і чемний; у нас буде нагода, сподіваюся, відплатити цю люб'язність його сестрі в Ніцці. Після обіду приносять амазонку від Паоле — гарна, але є вічна вада: він зробив місце для бюсту надто низько, і водночас, на щастя, зробив верх достатньо широким, щоб умістити мій бюст. Але прикрість — це щось на зразок двох апельсинів, що стирчать негнучко й порожні. Чому б не помістити їх там, де вони могли б бути наповненими? Ми виявляємося багатшими на два фунти, ніж думали. Яка злиденність! Минулої ночі я спала з тіткою, і вранці ми обговорювали наші майбутні меблі. Сьогодні мені нагадали про чоловіка, якого я забула і яким я деякий час трохи займалася. Це Блекпринс. Це було про собак і багатих людей. Мама завжди хоче довести мені, що немає багатих людей — тітка каже, що є, але не для мене. Я сказала, що дуже любила б гуляти з такими собаками, як у Вітгенштайна, — сподіваюся мати трьох: мастифа й двох ньюфаундлендів. Забула сказати, що ми зустріли пана Алена й поговорили з ним. Завтра о четвертій двадцять ми полишаємо цю країну, населену герцогами й лордами, зупиняємося в Кентербері й потім вирушаємо в країну волчків, фатів і нікчем. Все скінчено — і наше перебування в цьому раю теж. Наші розмови з тіткою завжди однакові: вона каже, що в Росії є і те саме багатство, і та сама шляхетність, — а я кажу, що ні, що немає навіть порівняння. Наше багатство менше, а наша шляхетність — це жарт у порівнянні з тутешньою. І це чиста правда. На моє щастя, я народжена якраз достатньо шляхетною, щоб наважитися прагнути до великої шляхетності. Що там не кажи — я все ж шляхтянка, і мій батько — ватажок дворянства. Це небагато, але достатньо, щоб дати мені право вступити в будь-який стан без сорому. Мій дід (і моя мати, відповідно, теж) — з дуже стародавнього роду, більш стародавнього, ніж багато руських князів; його дружина теж з доброго дому; її прабаба була правнучкою великого гетьмана Полуботка, чий син утік до Голландії через події в Україні, де він заклав мільйони, спадкоємцями яких є ми; але оскільки не відомо ні точного дня, ні суми вкладу — голландський банк не видає цих мільйонів, що виросли на казкові суми.¹ [Впоперек: Це теорія Бальзака — всі джентльмени рівні.] З усіх боків — крім бабусі Башкірцевої, яка, проте, була незаконнонародженою донькою знатного пана, — з усіх боків, кажу я, it is all right!² [Закреслено: насправді] Батько мій значно нижчого роду, ніж мати, але, на щастя, він шляхтич рівно стільки, скільки треба. Тож я вважаю себе достатньо доброго роду, щоб стати ким завгодно. Не кажучи вже про те, що я народилася зовсім іншою від інших, і навіть якби я народилася селянкою — не залишалася б нею, досягнувши розуму. Тільки я стала дуже негарна, і в мене запаморочення, нудота, серцебиття й велика слабкість. Боже, зціліть мене!