Четвер, 10 вересня 1874

Я щасливої вдачі. Позавчора тітка сказала нам дуже погану новину: Еміль, мій бідний дядько, помер чотири місяці тому. Через пів години я вже про це не думала, і лише сьогодні пригадую написати. Мені снилося, що я втрачаю зуб — іду шукати точну дату цього сну. Ми йдемо до Браун і потім до Кристального палацу. Оглядаємо його попри волання тітки. Лише в Англії є що дивитися. Я важко відривалася від цих статуй і бюстів, що зображують стародавній Рим; я дуже люблю — до несамовитості — стародавню й римську історію; потрапивши до музею, я хотіла б залишитися в ньому, бо там усе представляє сюжети з міфології або історії. Я люблю старовинні пам'ятники, ці храми, амфітеатри, все, що є стародавнім. Сучасне мене мало приваблює. Але в старовині я живу щаслива. Бо нині займаються приватними людьми й усілякими дрібницями, тоді як усе, що маємо від Стародавніх, стосується лише великих людей і царів — не лише в античності, але й те, що відбувалося два сторіччя тому, — відомо про це, цікавляться лише царями й видатними людьми. Здається, що тоді світ був населений великими царями, великими полководцями, великими законодавцями, поетами, й сповнений палацами, храмами, амфітеатрами. Ось чому я люблю це минуле — бо все в ньому було велике й видатне. [Вставний пасаж: Не треба думати, що я так захоплюся статуями — вони змусили мене подумати про те, що я сказала; але я бачила більш гарних і більше, і ще побачу, сподіваюся, шедеври цього роду в Римі.] Після обіду нас відвідує Фостер — залишається дуже довго. Говоримо про собак і про герцога й герцогиню Единбурзьких. Я іду нагору і, поки роздягаюся, рожевію — але не горю, просто свіжа, — і знаходжу себе мальовничою й гарною.