Понеділок, 7 вересня 1874

Снідаємо саме так, як я люблю — беремо в готелі коляску й від'їжджаємо. Нас везуть до Лондонського Тауера — ми оглядаємо його; говорити про нього зайве, скажу лише, що знайшла майже все кращим, ніж очікувала, — зазвичай я знаходжу менше. О! З чого почати, про що говорити?!!! Я настільки захоплена, зачарована, вражена, що не знаю що сказати. Навіть ця похмура погода мені подобається — я її завжди любила. Я намагалася знайти Париж чудовим — він чудовий, — але мені чогось бракувало; Париж здавався мені недостатнім, я відчувала, що є щось краще, і не була задоволена. Але Лондон — це те, про що я мріяла як про найкраще: Лондон має все, Лондон — цілком мій ідеал. Всі будинки, палаци, пам'ятники, церкви — все цілком відповідає моїм смакам і прекрасно входить у мене, у те порожнє місце, яке чекало на нього, як точний футляр [Закреслено: і виміряний під] приймає прикраси, для яких він зроблений. Я цілком задоволена й не бажаю й не уявляю нічого більш гарного, більш великого, більш пишного, більш багатого, більш чудового, більш вражаючого, більш грандіозного, більш величного, більш незвичайного, більш симпатичного, більш чарівного й більш приголомшливого, ніж Лондон! Нарешті, побачивши Лондон, я більше нічого не прагну побачити й цілком задоволена. Я будувала плани у своїй бідній маленькій голові — жити в Парижі, — але і тоді я не могла влаштуватися й казала собі: нічого визначеного, поки не побачу Лондон. Справді, я була права. Бідний маленький Париже — я більше не мрітиму в тобі й про тебе; моє незвичайне кохання до англійців, яких я майже не бачила, і до Англії, якої я зовсім не бачила, обертається обожненням через цю подорож і назавжди фіксує мій розум і серце. Я думала, що знаю, чого хочу, — ні, я помилялася. Тепер лише я це знаю. Коротко: жити в Англії і так, як я люблю. Я шкодую про герцога Гамільтонського більше, ніж будь-коли, і буду в розпачі, якщо не знайду іншого, схожого на нього. Не обличчям — йому немає рівних, — але ім'ям і станом. Сподіваюся, що Бог почує мою молитву, яка звертається до нього зараз такою ж гарячою, такою ж боязкою й такою ж палкою, як за часів гамільтонських сподівань. З часу його весілля я більше не вміла молитися — а зараз відчуваю, що вмію, і піду молитися. Я живу, я бажаю, я дихаю! Я відчуваю, що в моїх жилах є кров, у голові є мозок, і є в душі й серці честолюбство, гордість і воля! Але навіщо все це, якщо Бог не захоче й покарає мене за ці злі якості. Чого ж від мене хочуть. Я сподіваюся й молюся. Якби Бог захотів... Якщо ні — шкода. Але я молитимуся стільки, скільки можу. [На полях: Я бачила графиню й панну де Ґальв у гарній кареті з напудреним лакеєм. Чи щаслива вона!] Сьогодні я зробила багато: оглянула Тауер, проїхала через the City¹, всі головні вулиці, побувала в місіс Браун, де замовила капелюх, у Паоле, де замовила амазонку, і у Вольмерсхаузена, де замовила сірий костюм із зеленим оксамитом. Потім я добре пообідала — давно я так не їла. Все тут таке апетитне. Я хотіла б усе купити й усе з'їсти. А які фрукти!