Неділя, 6 вересня 1874

Я лягла о третій — о восьмій мене вже катують. Встаю о пів на десяту, і поки вдягаюся, мені кажуть — за чарівною домашньою звичкою — що я запізнилася, що пароплав відходить тощо. Вдягаю коричневу сукню «Ворт», капелюх, куплений у Брюсселі, — більше ніяких інших з того часу не ношу, — браслети, рукавички до пари, закриті черевики. За кілька хвилин до від'їзду з'являється маленький граф — жалюгідна істота, морський молюск. Нашвидкуруч сідаємо в екіпаж — і ось ми біля пароплава. Я весела від суму й оживляюся, як можу. Бо навіть найгіршого я завжди чекаю з нетерпінням — і ненавиджу, й люблю очікування. Я відчуваю певний жаль, прощаючись із мамою, і кажу Полю, обіймаючи:
— Не роби свинств і поводь себе пристойно. Мама намагалася почути, що я кажу. Але це загублений хлопець — мені його дуже шкода, і іноді хочеться помилитися. Пароплав відходить, і поступово зникають постаті мами, Поля, Валіцького й маленького графа, що не перестають дивитися. Бідна душа! На прощання я просто сказала йому «до побачення» і простягнула руку. Ми проминули пристань — я марно намагалася впізнати Дорію Памфілія, цього остендського героя, що сам не знаючи так нас розважав. Потім Курзаль, готелі — «Де ля Пляж», купальні, потім пісок — потім мені набридло, і я спустилася за книжкою; але щойно в каюті мені стало зле, і я змушена була лягти й не вставати аж до Дувра. Тітка несамовита — не знаю чому. Мабуть, я не сказала, що Діна їде з нами. Краще б вона не їхала — я люблю подорожувати вдвох. Дувр здається мені дуже гарним — по тому небагато, що я бачу. Ми досить довго чекаємо на митниці, ще довше, поки оглядають наш багаж, — і тоді тітка стає несамовитою. Ми думали спочатку поїхати до Кентербері, але тітка, роздратована невідомо чим, починає казати, що туди не треба їхати, що Говарди нас не хочуть, що вони майже погано поводилися з нами минулої зими в Ніцці, і всілякі подібні речі — що мене обезкураживає й змушує запитувати себе:
— Чому всі мої задоволення, всі мої подорожі отруєні? Роблять те, що я хочу, їдуть куди я хочу, дають мені те, що бажаю, — але спочатку отруюють і роблять гірким і сумним. Так що я майже ніколи не насолоджуюся. Нас запихають у вагон — з двома якимись чорношкірими й одним фатом. Я представляю під час цієї подорожі нерухомість, терпіння й холоднокровність. [Закреслено: Нарешті починаю] Відтоді, як я в Англії, я відчуваю себе інакше. Зазвичай, подорожуючи, я ніколи не дивлюся у вікно; тут, навпаки, — тільки це й роблю; я захоплююся цими дбайливо доглянутими землями, цими гарними деревами — бо все видається мені тут гарним. І передусім — що дивно — мені здається, що я повертаюся додому, а не їду в чужу країну вперше. Нарешті я бачу безліч маленьких однакових будиночків, а вдалині — велетенське місто. Це Лондон. Виконання всіх моїх бажань про подорож! Я цілком щаслива, приїжджаючи до Черінґ-Кросс. Поки ми їдемо до «Александра Готель», я дивлюся вправо й вліво зі зростаючим задоволенням і з тим відчуттям, яке відчуваєш, знову бачачи те, що твоє, що знаєш і що любиш. Я вгадувала [Закреслено: назви] місця, нічого ні в кого не питаючи, і нарешті входжу в готель, ніби входжу у власний будинок. Все захоплює — обслуговування й їжа особливо! Не знаю скільки часу, — ні, помиляюся, — ніколи мене так добре не обслуговували; я лише так уявляла. Я знаходжу все чудовим — відповідно до моїх смаків — і дивуюся, знайшовши речі, про відсутність яких я жалкувала, що не вигадала їх. Але я ще втомлена від пароплава й лягаю.