Вівторок, 18 серпня 1874

Я встаю раніше й почуваюся добре. Я несамовита й нещасна. Здається, увесь світ змовився говорити мені, що я бліда. Я плачу зі злості, думаючи про це!!!!!!!
Снідаю з мамою в Курзалі — сіра сукня, жовті черевики; жовті — це Гамільтон, чорні — Блекпринс.
Мені снилася Маргеріт — вона була така зарозуміла й така нелюб'язна, що я злякалася, коли побачила її на пристані, куди ми йшли з Туманчовими дивитися, як прибуває пароплав із Дувра. Сни часто брешуть; за два дні до від'їзду з Спа мені снилося, що я замазала обличчя Дорії мильною піною, він розсердився, і тоді я почала тягти якісь довгі широкі темно-сині рукави, що висіли в нього спереду, — попри його суворий вигляд і обіцянки розповісти всім, що я погано вихована, й поскаржитися Ґамбару. Ось дурниця, яка не може трапитися і яку я бачу уві сні.
Вона, Маргеріт, була в супроводі Вілянкар'я і двох Денгофів. Той, якого ми знаємо, прийшов привітатися і потім пішов і весь час пробував біля принцеси.
Потім він наздоганяє нас на дамбі — на мої черевики й мою особу дивляться як на білого вовка. На дамбі я з мамою, Денгофом і принцом Назаровим — принцом, що подорожує з Туманчовими, дуже приємними, — але я рада позбутися їх на мить.
Раптом приходить тітка з Діною з переможним виглядом — за який я б її задушила. Вона каже, що щойно зустріла пані Воєйкову з дітьми. Через кілька хвилин і справді приходить вона; Денгоф скривився й утік, побачивши її.
Жулі — вилитий Звір.
Перше слово пані Воєйкової було:
— Яка ви бліда.
Боже мій, я вже настільки бліда! І ще мама, яка кожному розповідає свої тривоги й каже, що я бліда, і каже, що я злюся, коли мені про це говорять! Від цього можна умерти зі злості!
#### ! ! !
У мене звичка — приїжджаючи в нове місто, обирати Плобстера; тут я обрала того першого дня, не знаючи, хто він. На пристані їх було багато, а він прогулювався на яхті.
Ми непогано влаштувалися в Остенде.
Повертаюся о п'ятій і пишу до пів на сьому, лишаючи інших обідати з Туманчовими.
Базілевський — чоловік років сорока, [Закреслено: зразок] тип чорного попа.
Мене тягнуть до Казино — залишаюся лише до десятої. Денгоф сміявся з нами над гарними танцюристами. Маленька дівчинка трьох-чотирьох років, що сиділа поруч із нами, звертається до матері:
— Мамо, жодного гарного кавалера! Це чиста правда.
Вони доводять мене до сказу цим графом! Я його ненавиджу; останніми днями він мені нестерпний, і Валіцький тільки й робить, що говорить про нього. Вони доводять мене до сліз, ці варвари! Валіцький вигадав метод, щоб змусити мене сміятися. Щоразу, коли я тікаю або морщуся при імені поляка, він каже:
— Дорія Паа́мфілій. — Я сміюся, бо це безглуздо.
— Ах! Знаю, скажу вам — Дорія мені подобається. Й справді дивно — ньюфаундленди завжди мені так подобаються.
Я сміюся й задовольняюся тим, що знаю: це неправда. Мене запитали, чому Дорія Плобстер, якщо він не товстий і не червоний, та ще й італієць. Я сказала, що він Плобстер, бо надзвичайно шляхетний і багатий, і ще тому що має гарне становище і гарне ім'я. Що ж до обличчя — воно мені не подобається. Обличчя в нього гарне, симпатичне й шляхетне, але досі я не знаходила його за своїм смаком.
Які вони дурні — дражнять мене Дорією, який мені не подобається, і не звертають уваги на де Б'єма, якому я увагу приділяла й про якого їм часто розповідала й казала досить, навіть занадто. Саме тому вони й не вірять. Мама, проте, визнає, що він гарний, — і справді гарний.