Неділя, 3 травня 1874

Я щойно ходила по терасі — восьма година вечора, цілий день ішов дощ, і лише зараз вода перестала литися. Повітря чудово чисте; під час цієї прогулянки ось яка думка майнула мені в голові: мені пʼятнадцять років, і я не написала жодної записки, не обмінялася жодним грайливим поглядом, жодним поцілунком (що стосується останнього — це непотрібно й погано, але майже всі дівчата мого віку це робили).
навскоси
Це мої рідні змушували мене в це вірити, читаючи мені мораль. Вони підігрівали моє самолюбство, кажучи, що я мало не єдина, хто зберіг чистоту.
Три роки тому була якась дурниця з Ремі де Ґонзалесом — але три роки тому! Це три століття або три дні. Відтоді — зовсім нічого; це прикро й безглуздо, бо ось три роки змарновано. Все це — бо ми нікого не знаємо.
Буду писати замість того, щоб читати — бо я найцікавіша з книжок.
Памʼятаю в Бадені — я запросила всіх своїх друзів. Ми грали в хованки, свічка згасла — цього я і чекала, подбавши, щоб шукала саме я; тоді я простягнула руку Ремі, який її стис, але потім цей зухвалець, цей негідник Ремі захотів осмілитися поцілувати мене — проте спритним і дивовижним рухом я вивільнилася швидко, так що замість моєї щоки, яку він збирався поцілувати з великим зітханням, він поцілував мою руку, схопивши її обома руками.
Того ж вечора, коли треба було вийти в сад, щоб дати іншим час сховатися, я опинилася з ним у саду, і він наблизив обличчя так близько до мого, що мені довелося відступити. Я рада, що можу сказати: жодні нечестиві уста не торкалися мого обличчя, і зі свого боку я ніколи нікого не цілувала. Рука не в рахунок. Степан також поцілував мені руку.
викресленоАле цей Ґонзалес мені
Ремі вгадував мою думку, бо думав, як я; щойно стемніло, він знайшов мене — не знаю, яким дивом — і, немов для початку, стис мені руку. Цього, звісно, досить; але зрештою він мені нічого ніколи не говорив — і все ж я розуміла.
На завершення Коли цей хлопець відʼїжджав до Штутгарта, ми з мамою були на вокзалі; я тримала квітку:
— Дайте мені цю квітку, Марі, щоб я міг ще вас памʼятати, — сказав він майже з плачем зі сльозами на очах.
Я простягнула йому квітку, сміючись: — Яка дурниця.
Коли він поїхав, його батько щодня приходив по мене до гральних столів, і ми гуляли. Цей чоловік запевняв, що зі мною можна говорити, як із дорослою, і що я дивовижна як на свої одинадцять років.
Через якийсь час хлопець повертається зі школи — не знаю, з нагоди якого свята, — і одного дощового дня я сиділа біля у віконній ніші великої зали, біля останнього вікна ліворуч; Ремі підійшов і сів біля нас. Тієї миті я побачила Берту, яка йшла через двір; вона увійшла й почала походжати залою. А я навмисне, щоб вона почула, казала Ремі:
— Хоч що кажіть, а я кохаю Берту — і на тому стою (цю фразу я почула в театрі, і вона мені страшенно подобалася). На пʼятий раз вона підійшла до мене (минуло три чи чотири дні відтоді, як старий Ґонзалес нас познайомив) і кілька хвилин розмовляла зі мною. Переможно я лишалася сидіти, а вона стояла. Ремі, справжня дитина, повернувся до неї спиною і за весь час не сказав ані слова.
Яка я була тоді вдоволена! Я була така горда. Саме після відʼїзду героя я часто бачилася з Бертою, коли ми ввечері гуляли довкола Конверсаційного дому; першого дня, коли нас познайомили, вона провела мене аж до готелю — ні, то був не перший день, а другий.
Нас познайомили у вестибюлі, який ставлять лише восени; ми злегка вклонилися одна одній, а я тримала руки за спиною, спершись на стіну. Люба Берто, як я вас люблю, як я люблю все, що є Баденом або походить із Бадена!.. Я вирушу туди на прощу, щойно зможу! Це щастя, на яке я чекатиму з нетерпінням, із насолодою! Почала я жартами, а закінчую зітханнями.
Той прекрасний час! Як я за ним сумую — за єдиним часом, який я люблю і за яким сумую, відколи живу!
Який незбагненний смуток огортає мою душу? Мені здається, що все моє життя ось-ось відлетить разом із цими зітханнями, що стискають мені груди!.. Я ледве дихаю... Мені треба було якось вилити це: я стала перед дзеркалом і заспівала мелодію без слів, мою власну, що закінчувалася руладою і нотою, в які я вклала всю душу. Після цього мені краще. Не цей жалюгідний хлопець навіює мені ці спогади — я зітхаю за Бертою.
Але годі, бо я вже кажу не те, що хотіла сказати на початку. Сьогодні ввечері я не можу читати — я надто сповнена собою і спогадами, які зараз розплутуватиму.
Сьогодні ввечері я більше нічого не скажу, бо маю сказати стільки, що довелося б писати всю ніч; та й узагалі ніколи не вдається добре висловити те, що думаєш, — хіба ж я можу описати свої думки, свої спогади? Я бачу кожне дерево в Бадені, кожен листок, кожну крамницю, обличчя кожного торговця, кожен стілець, кожну піщинку... я бачу тіні, які кидають ці дерева; бачу англійську крамницю, де всі сходилися; бачу... ні, цього я не хочу бачити!..
Я можу лише повторювати, зітхаючи й усміхаючись крізь сльози: О, той прекрасний час!
Чи буду я колись така щаслива?
Мені здається, що щасливою в Бадені я була радше в спогадах.
З Діною йду до Говардів. Вони такі самі, як колись. Я знову дала їм кілька дуже наочних уроків. Але я не можу, не хочу нічого описувати — мені нудно. Дорогою до них я побачила Вітґенштайна: він ішов пішки, закутаний, під парасолькою в цей дощ, на Прогулянці. Ішов, як завжди, похнюпивши голову.
Мадемуазель Дюран виходить за Левіна — це точно.
Як дивно: пʼять хвилин тому я була в найромантичнішому настрої, вся в зітханнях [sic], хоч почала весело, а тепер мені так байдуже, що я йду до мами, яка повертається з Монако. Їй краще, і наша подорож наближається.