Вівторок, 14 квітня 1874

Ще одна смерть — пан Федоров перейшов із життя в смерть учора ввечері, граючи в карти у пана Паттона. Яка несподіванка для господарів будинку. Він помер від аневризми. Як цього року вмирають — і одружуються теж.
Дощить.
Стьопа влаштував дружині сцену — брутальну, варварську, неможливу, скажену, дику, — бо вона купила кілька мармурових дрібничок, що додавало ваги валізам. Трохи не вдарив цю бідну маленьку жінку, яка плакала. Це було обурливо й кумедно водночас — чути грубий голос цього дикого виродка, а потім голос Маченьки, скаржливий і плаксивий. Добре чулося, що він відчуває, що його слухаються і бояться.
Перш за все — вельможний пан і добре вихований.
Одразу спав мені на думку Мілорадович, поки я чула й слухала крики та тупотіння ніг.
Він теж — жахливий виродок. Боже мій, вбережи мене від такого чоловіка.
Я хочу лише англійського герцога. Ця національність і це обожнюване звання видаються мені цілковитою гарантією проти жахів, яких я так боюся.
Я зайшла на кілька хвилин до будинку покійника, щоб принести муслін, який мене попросили купити. У цьому щоденнику я ще не бачила мерців.
Сьогодні вранці я виголосила промову мамі — сповнену гідності й доказів. Промову про наше життя. Часто я зневіряюся. Як я страждаю від такого життя.
Учора, повертаючись із Монте-Карло, на вокзалі Ніцци [викреслено: одна подія] з мамою трапилася дуже неприємна пригода. На виході молодий німець, бездоганно вдягнений і з виду джентльмен, але трохи напідпитку, підійшов до мами з розкритими обіймами, кажучи «ma chère» [моя дорога]. Вона встигла лише відсахнутися. Думаю навіть, що він її торкнувся, — бо вона нічого мені про це не сказала, а коли я запитала, чи торкнувся, — відповіді прямої не було. Тоді Стьопа і пан Анічков, які були зовсім поруч, схопили його, витягнули з виходу на повітря. Пан Анічков, цей добрячок сімдесяти років, спалахнув, як у сімнадцять, і весь час штовхав його [викреслено: завдаючи] кулаками в потилицю.
Стьопа [викреслено: тоді] крикнув Валіцький! — щоб відправити його до мами, той прибіг, тоді, забувши про маму, Стьопа йому каже: ★Бий його, негідника* — і Валіцький, ні хвилини не вагаючись, добряче вдарив його по обличчю й скрізь. Усі троє били його до крові.
Стьопа запевняє, що якби йому жити ще сто років — він більше ніколи не нападе на даму, не знаючи її.
Він заслуговував такого поводження, але якщо він джентльмен — мені його шкода, бо він більш ніж мертвий.
Бідолаха!