Субота, 28 березня 1874

Нарешті! resume my livres.
Ми їдемо до Монако, виїхали об одинадцятій: мама, тітка, Маченька, Діна, Валіцький, Стьопа, Поль і я (коричнева сукня, добре). Всі стрілки зібралися на кінці перону, але поступово підходили ближче, і зрештою Ґальве, Ламбер'є, Фюрстенберг і кілька бридот розмістилися у купе поруч із нашим.
Що ж я зробила, щоб зі мною так поводилися! Цей Ламбер'є, цей parvus Fedus, це маленьке засалене, зморщене й смішне створіння наважується дивитися на мене з усмішкою! Він, Фюрстенберг, Ґальве і Зуаляр, невимовне страхіття, стояли біля свого купе поруч із нами, і Федюс — ні, це створіння [викреслено: негідне] не заслуговує на прізвисько, але хай буде Федюс, це коротше. Отже, Федюс дивився прямо мені в обличчя, хитрун, він розташувався так, що ніхто з нас, крім мене, не міг його бачити. Це вже не розвага й не жарт, це просто образа, грубість, нахабство, якому нема рівних. Що він думає про мене? Чи я смішна, Боже мій, тепер мені запала думка, що я смішна, і ця думка зробить мене смішною. І в цьому його провина. Як я могла сказати моя образа, так, моя образа, через Обеліска — але це неправда, цього ніколи не може бути, це неможлива річ; він занадто некрасивий і смішний.
К Колись прийшов новий пан.
О Облисіла його маківка.
М Могли б дивитися на той усміх.
Т Тільки — [викреслено: захоплюйтеся усмішкою] — смієтесь ви.
Е Ех, і влади над собою загубите.
Д Дізнайтеся ж, хто він є.
Е Ось його портрет.
Л Ланцюг огидних рис.
А А голова в нього — як у вугра.
М Мізерний, тупий, усміхнений.
Б Благословляє природу.
Е Еге, вугром бути йому добре.
Р Регоче завжди, мов дитина.
Т Такий ось чарівний Федюс.
І І ніс у нього чарівливий.
Е Еге ж, лисий, малий, зів'ялий, поштивий.
Ось як я визначаю це нахабне створіння. Щойно я склала ці жахливі вірші, але я така розлючена! Маленький капелюшок уперше подивився мені в обличчя і досить-таки зухвало.
Прибувши до Монако, ми виходимо — я, Маченька, Поль і Валіцький, — йдемо пішки до казино, решта їде в екіпажі. Проходячи, залишаємо свої картки у панни Колоколцевої, яка купила віллу в [нерозбірливо].
Насамперед ми йдемо до зал, я граю через маму, нудьгую, — самий порох довкола; о пів на третю іду снідати зі Стьопою і Полем. Ми вмостилися в куті, за ширмами ліворуч від входу. У цю годину нікого не було, але раптом входить князь Вітґенштайн з дамою у маленькій сірій сукні, закутаною в сіру вуаль. Він здався мені надзвичайно вродливим, для нього. І такі прекрасні манери — він має звичку дивитися примружено, ніби дивиться на сонце, що нагадує мені герцога. Я дивлюся так само, коли збентежена або відчуваю, що червонію. Він був такий вродливий, що я не могла не думати про нього кілька разів, — думаю, що це спиртне його спотворює.
Я іду на Стрільбище з Полем, але ми залишаємося на верхній терасі, — не хочу спускатися до всієї цієї потолочі. Тато Фюрстенберг, як тільки побачив мене, дивиться, приклавши монокль до ока протягом [викреслено: однієї-двох хв.] кількох митей. Я не звернула уваги і продовжувала говорити й сміятися з Полем. Стрілки такі жалюгідні, що я нудилася, — та й я не розумію розваг без товариства; отже, будучи лише з братом, я нудилася, бо Стрільбище саме по собі цікаве хіба що посередньо.
Солтінґ виграв розкішну вазу — низьку, овальну, велику. Двоє чоловіків несли величезну скриню, в якій вона лежала; я попросила показати її мені, що й зробили.
Я недовго лишаюся на Стрільбищі. П'ятигодинним поїздом ми їдемо назад до Ніцци — я, Маченька, Діна й Поль. Решта прикута до столів.
Увечері — гра в рулетку й прихований гнів проти Федюса; мені здається, що він насміхається, і я лютую.
Ми з Діною залишаємося самі, довго розмовляємо, танцюємо менует (див. наприкінці книги), розглядаємо гравюри славетних жінок, які я виписала.
Я втомлена, — вже друга година.
Іще не неділя, а субота, — я так поспішала писати щоденник цього вечора, що він вийшов порожній і безглуздий і схожий на перегони. Яка шкода, що Ламбер'є такий гидкий, — раніше він відігравав роль у моїх мріях, але входив туди лише як персонаж, якого має прогнати… зрештою.
Учора я придумувала собі казку, щоб заснути: я заміжня за Ламбер'є і він показує мені свої землі, ми їдемо верхи… коли раптом постає інша картина — я їду верхи з герцогом Гамільтоном в Англії і ми об'їжджаємо його estates, — мене мов громом ударило, бо різниця надлюдська, неописанна, годі й уявити. Я відчула цю різницю, і відчула також, що цього вже не може бути, — і заплакала від відчаю.
Потім я пригадала ці слова з «Ґаліньяні»: «Then the duke of Hamilton conducted his bride along the isle etc» — «Але це неможливо», — вигукнула я вголос і, сильно вдаривши ногою по ковдрі, знову заплакала. Справді, це видається мені неможливим.
Тепер думаю, що Федюс буде повністю вигнаний із моїх романів; я взяла його, щоб він відігравав роль souffre-douleur [козла відпущення], але треба обрати когось іншого, бо цей бідолашний Федюс від сьогодні здається мені огидним.
Я сказала Діні сьогодні ввечері, як я розлючена, — бо немає нікого, хто міг би захистити мене від нахабних поглядів цієї маленької потвори, немає нікого, хто міг би навчити його поводитися. Я поскаржуся мамі, — може, вона щось придумає, бо я страждаю через ці зухвалості, що їх не можу ані спинити, ані помститися за них.
Ця зневага, ця цілковита відсутність поваги виводить мене з себе. Сидячи з тіткою на пуфі у першій вітальні, я дивилася на людей, які були змушені проходити зовсім близько, і думала: якби це був Ламбер'є, я б підставила йому свою парасольку, щоб він упав і розбив свій Дзьоб закоханий, — ось справжній Дзьоб!
Звичайно, це дитяча помста, але як мені хотілося б це зробити. Я почуваюся глибоко приниженою, змушена зносити ці глузливі й нахабні погляди, я прагну помсти — якої помсти? дурниці! дитячі забаганки! але від того огидні посмішки не зникають. О, як я почуваюся жалюгідною, приниженою, ображеною!
Як я заздрю тим, кого поважають. Але чому я така нещасна? Чи я смішна?!! Найбільше мене обурює те, що я беру дурниці близько до серця. Я не можу не брати їх близько до серця. Усе життя складається з дурниць, і все життя — то одна велика дурниця. І не мати змоги нічого зробити! О лють!
Яка я смішна. Що ще гірше — він показує мене чоловікам, які з ним, і вони теж дивляться. Цей Зуаляр, — я ладна була вирвати йому очі сьогодні зранку! І чому мене так мучать! Чому! Що я зробила. Чому зі мною так поводяться. І нікого, хто б мене захистив! Боже мій! Я надто обурена, щоб плакати!