Вівторок, 24 березня 1874

Я знаю, що в глибині душі я добра. Поль мене сьогодні страшенно розлютив. Я хотіла їздити верхи, й коні були замовлені ще вчора. Сьогоднішній день -- рідкість у цю пору: ні вітру, ні дощу, ні сонця, а гарно й свіжо, як узимку.
Я з радістю готувалася до виїзду. Але Поль відмовився їхати зі мною; я не вірила, що він зробить таку підлість. Бо я не можу їздити з грумом, який виїжджає з будь-ким.
Я вдяглася, коли дізнаюся, що пан Поль вийшов; ніколи, ніколи б я не очікувала такого! Я була дуже гарна й вирішила їхати у супроводі Веба, аби тільки їхати. Але Веб вийшов, і в люті я роздягаюся. Саме ці маленькі мерзотності мене дратують найбільше. Пам'ятаємо, що я казала про брата холоднокровно; те саме кажу в гніві. Ось його портрет: худий, блідий, недбалий і часом набридливий, як комар. Досить добре серце, але впертий, зухвалий і майже дурний. Додайте до цього любов до слуг і офіціантів, із якими він проводить більшу частину часу й чиї манери перейняв.
Цей нещасний хлопець, майже цілком неосвічений, ледве вміє писати й читати. Час, коли він не в кав'ярні, не на кухні й не грає в рулетку, він проводить, тиняючись вулицями. Ледве чи він має дві години занять на день. Увечері ходить до театру й часто повертається лише о другій-третій ночі. А його товариш і наставник -- наш кухар Адам. Забуваю ще актрис, які відіграють немалу роль у вихованні мого бідного брата, зношеного, наскільки можна бути зношеним у чотирнадцять років. Мама майже нічого не може вдіяти; вона не має ні достатньої волі, ні мужності; робить, що може, а якби робила більше -- все одно було б недосить. Вона намагається забути й відштовхнути сумну правду. Тепер мій гнів минув; він уже минув за вечерею, бо коли (я пишу зараз) він хотів узяти один із моїх апельсинів, я жалюгідно сказала: -- Це моє, не чіпай. -- Я ще не договорила, коли побачила, якою дрібною й смішною була ця помста й негідною навіть тварини.
І тепер тим більше я маю бути байдужою й спокійною; отже, кажу, що він не хотів поїхати зі мною лише тому, що бачив, як дуже я хотіла поїхати, й знав, що якщо він не поїде, я не зможу виїхати.
Боже, яка я нещасна, що потребую його.
Я буду щаслива, коли матиму свого коня й свого грума; тоді мені більше не буде потрібна милостиня, й я буду вільна їздити верхи, коли захочу. Відмовилася від візка, о другій знову відмова, -- отже, змушена взяти Бете з собою (блакитна сукня, нова зачіска, підібрана, граційна, гарна, дуже добре) й їхати фіакром шукати ландо по місту Ніцці. Ми проїхали Прогулянку й набережні, поки його зустріли. Грала музика, і я удвічі злюся.
Граю й знову виграю.
Я вчила месу Мендельсона; вона нагадала мені про полювання, про яке писав «Ґаліньяні». І без того мисливський ріг завжди змушує мене здригнутися й піднімає неймовірно. Я куплю собі такий і гратиму цілий день; уже більше року думаю про це.
Усі давні заздрощі прокинулися від звуку мисливського рога. Це дивно!