Неділя, 22 березня 1874

Прокидаюся рано, бо о сьомій коні нас уже чекають, але виїжджаємо лише о восьмій. Новий ліф амазонки дуже підходить для Ніцци.
Ми удвох, я й Поль, їдемо самі, без берейтора. Але навіть о восьмій спекотно, на Прогулянці особливо. У вікні готелю де Франс бачу тата Фюрстенберґа, що палить люльку. На Прогулянці бачу тата Ґальве у вікні й теж, здається, з люлькою, і багаж княгині Суворової, яка від'їжджає дев'ятигодинним потягом. Яка шкода; вона була чи не єдина тут, хто був пристойний і не потворна й не пилюка; і потім, як виявляється, мама й вона тепер подруги.
[На полях: Мама познайомилася з «Вочею Данилівським»; він переніс віспу.]
Учора в Монако вони не розлучалися, і мама повернулася з батакланом чоловіків, пристойним. Вона починає любити те, що люблю я, і тим краще. Княгиня попросила, щоб їй телеграфували, коли мій будинок буде мебльований; тоді вона обіцяє приїхати до нас на місяць. Це було б дуже забавно.
Але повернуся до своєї прогулянки: ми їдемо до 55, проїжджаємо по всіх терасах; наші коні легко сходять по сходах, я відпускаю поводи, й мій кінь пасеться, потім ми коронуємо Чорного Принца трояндами. Якби Едуард III його побачив!!! І ми повертаємося о десятій п'ятнадцять. Нікого цікавого не було, навіть Еміля, цього милого хлопця, який мені так подобається!
Роздягаюся; одягаюся, і ми їдемо до церкви (блакитна сукня). Сімон принесла вдруге сіру сукню -- це гірше за карикатуру. Спекотно, й я заціпеніла; не маю мужності ні для чого, я гірша за ніщо, не можу терпіти спеку.
Ніцца скінчилася, скінчилася, зовсім скінчилася на цей рік. Уся зима була, зрештою, невдалою, холодною й дивною. Можна сказати, що герцог Гамільтон забрав усе із собою. Балів було мало, молодих людей не було, нічого. Початок був потворний, а кінець жалюгідний; нема весни, коли подумати, що торік у квітні ще були люди. Позаторішня зима була найкращою, було морське купання; торік уже ні, а цього року -- жах!
Говарди проводять післяобідній час у нас, але щось змінилося, особливо в пані Говард; це вже не те. Бе!
О пів на шосту ми трохи виходимо; на Прогулянці [ярмарок] бріошей з олією. Свято святого Петра, о жах, самі ніццяни, жодної душі! Я плачу й убиваюся в глибині серця. Коли ж настане щасливий момент, коли я поїду звідси! Я забула, що таке літо в Ніцці, але весна жорстоко нагадала мені. Моє серце б'ється й тріпоче, коли я думаю про Париж або Лондон. Блаженна графиня де Ґальве щойно оселилася в Лондоні, щаслива жінка. Жити серед англійців з найвищого товариства -- це вершина щастя. Мене роздирає тисяча сумнівів щодо мого майбутнього. Теперішнє негарне. Я вірю, що буду щаслива зі своїм знанням людей і речей. Божевілля це говорити, але я відчуваю, що це правда. Головне -- не жити в Ніцці. О, Ніцце, я тебе...
Так, я плачу від люті. Від люті й жалю тощо.
О пальми, якими захоплюються, які ви потворні! О Середземне море, ти, навіть ти, здаєшся мені бридким. Ці будинки, ці крамниці, ці обличчя торговців, такі знайомі, і все це -- які ви огидні!
Я поцілую землю Парижа, приїхавши туди, або будь-якого іншого міста. Як набридає Ніцца. Ніцца -- як блакитний капелюх, який, одягнений кілька разів, стає огидним. Ніцца на два місяці на рік -- ще сяк-так. Але Ніцца завжди, Ніцца зимою! Ніцца влітку! Ніцца навесні! Ніцца восени!
І кажуть, що я роблю що хочу. Але перше, що б я зробила, -- це поїхала б із Ніцци!!!!
Мені здається, що я скоро помру, і мені так страшно! Два розбиті дзеркала мене лякають. Чи маю я вірити забобонам?
Мені страшно.
Моя шкіра зіпсується, моє тіло обвисне, моє волосся випаде, мій мозок висохне, мій характер, і тепер досить зіпсований, стане нестерпним.
Хочу поїхати. О Боже, зробіть, щоб я поїхала, й пробачте мені!