Середа, 11 березня 1874

Я в жахливому стані, але почнімо з учора. Аллар мене зачісує, і я вдягаю білу сукню, яка справді дуже гарна. Ми їдемо, грає музика, і проходячи я бачу Ламбертьє біля візка; на Прогулянці є кілька осіб, які мали б там бути.
Це танцювальний ранок у Говардів.
Увійшовши, бачу майже всіх наших знайомих, але людей небагато, бракує передусім кавалерів; є тільки Теббітти, Бартери й подібні, цього недостатньо для великого танцювального ранку. Майже нікого з елегантного товариства, лише пані Аплечеєва, яка увійшла з віденкою, яка, на мій превеликий подив, панянка -- я вважала її шестирічною вдовою. Левін, Верман і князь Четвертинський [російською: 13 літер, французькою: 14 літер], пані Наришкіна, його тітка, Нерво і ще кілька осіб. Усі росіяни, яких ми знаємо, і решта -- англійки й кілька англійців.
Нудьгували досить; танцівників не вистачало, і бідні панянки вмирали з нудьги. Більшу частину часу я залишалася в блакитній вітальні, де був буфет, і в маленькій зеленій кімнаті. Верман майже не відходив від мене. Шкода, що він такий дурний, не знаєш, про що з ним говорити; він нічого не розуміє, а при цьому намагається дотепкувати й каламбурити, і грати словами, і я вже не знаю чим. Не знаю, чого він від мене хоче; його люб'язності мені набридли, бо відьма Юлія Степанівна, проходячи, так дивилася на мене, коли цей божевільний був поруч зі мною.
Я стояла з Алленом, він підійшов до мене, я сіла, й він сів теж. Потім я опиняюся в іншій вітальні -- він і тут. Кілька разів я відходила й кілька разів він мене знаходив. Він мститься за моє вчорашнє привітання; річ у тім, що я його ледь вітаю, Діна каже -- зовсім ні.
Ця бідна пані Говард не вміє тримати салон, і діти її теж.
Елен, якій майже сімнадцять, зовсім не вміє ні поводитися, ні керувати іншими.
Кавалерів дамам не представили, так що всі прогулювалися, дивлячись одне на одного, і це все. Шевальє Ідальго, колишній повноважний міністр, був змушений благати (його слово) пані Аплечеєву представити його мамі, -- він, який тільки того й шукав, який ходив за нею як тінь два роки (знову ж таки його слова) і який не хотів від'їжджати з Ніцци, не удостоївшись цієї честі, цього щастя тощо тощо.
Я думала, що мені представлять князя, який прогулювався й дивився на мене, потім радився з бароном. Це молодий чоловік, дуже порядний і з хорошої родини.
[Закреслено: Підсумок цього ран.]
Я прогулювалася, сиділа, трохи танцювала, як і всі, зрештою. Висновок: дуже мало пожвавлення, мало людей; на мить, тобто під кінець, коли танцювали ґран-папа, здалося трохи веселіше, було більше запалу, але за секунду я помітила, що ні, було так само тепленько, як і на початку. Моя дорога тітка в сукні кольору сухого листя панувала з Нерво -- ось парочка! -- тітка Тучева.
Господарі дому досить холодні з нами; гадаю, це тому, що вже місяць ми в них не були, тоді як вони часто приходять до нас.
Тітка помітила цю холодність і дуже розгнівана; я теж, усі теж.
Маня нудьгувала більше за інших.
Я попросила маму [Закреслено: попросити] попросити пані Аплечеєву познайомити мене з віденкою, бо вона панянка. Мені подобається ця молода дитина; я їй кажу, що знаю її давно, що бачила на Виставці, нагадала їй навіть її сукню. Одного разу, прийнявши її за пані Бекетову, я йшла за нею кілька хвилин. Перше враження гарне. Не було жодної душі, яка б не захоплювалася моєю сукнею.
Але сьогодні! Ось що жахливо.
Ми були на віллі з Біазіні, де мені було дуже нудно. Після вечері я прийшла лягти до мами, і як завжди ми говорили про... як завжди. Я плакала, і мама теж; вона казала, що я маю рацію. Що для нас у Ніцці вже неможливе жодне існування. Ці сцени завжди важко описати.
Учора Паттон сказав: -- Ідіть на бал, інакше вони знову щось про вас вигадають. Мама мала величезну дурість послати до Левіна просити запрошення. Лише ввечері він відповів із тисячею жалів, що список закритий. Я лютую, мама дуже ображена. Ось що вони вигадують! Я плакала. Боже, скільки принижень, прикростей, сліз!
Тітка, яка порадила послати до Левіна, була збентежена й кінець кінцем вибухнула проти мене; мама, дуже знервована, стала на її бік, і ось починається.
Нарешті втомлена й обурена, кидаюся до себе. Одинадцята година. Ця сцена тривала з восьмої до одинадцятої. Я втомлена, і зрештою неможливо описати всі ці злидні, й втручання дядьків, і огидні лютування Діни, і все!
Я знаю, що з мамою наодинці ніколи нічого б не було, бо вона мене розуміє і вона не зла. Ми говорили про те, щоб продати 55 і поїхати до Неаполя, бо в Ніцці для нас більше немає порятунку!
Дай мені слова, щоб висловити, яка я нещасна!
Мама така слабка, така хвора, що... о Боже, збережи її!