Середа, 4 березня 1874

Восьма година, я щойно перечитала вчорашній день. Він не дає навіть найменшого уявлення про те, що я відчувала вчора, -- це карикатура. О, чого б я не віддала, щоб уміти писати!
Двічі я ходила довідатися до нотаріуса, чи не було надбавки, і вдруге зустріла його на вулиці, і він сказав мені, що все вирішено, що вілла наша. Я рада не тому, що ми маємо віллу в Ніцці, а тому, що це перша справа, яку я бачу завершеною, якій ніщо не завадило і яка сталася так, як хотілося. Тато й Маченька беруть фіакр і їдуть оголошувати добру [Закреслено: чи погану] новину.
Три середи мама не була в пані Говард; я їду, не з візитом, а побачити дітей. Прийом уже скінчився, коли я приходжу, майже шоста, піднімаюся до вітальні; біля воріт зустріла свого предорогого дядька, свою предорогу тітку і свого предорогого кузена-князя. Ось три негідники, які спричинили все зло, що нас спіткало в Ніцці; це вони псують мені життя, це вони змушують мене плакати! Ці вампіри, ці змії, ці ниці!
Мені дуже часто про них говорять цього вечора. Пані Говард просить мене залишитися на вечерю, і я маю дурість погодитися; вона пише записку мамі. Навмисне чи випадково говорять про Тучевих переді мною за вечерею й увечері? Якщо навмисне -- це мерзенно. Безперечно, їм завжди віддадуть перевагу, моїм неоціненним родичам.
Наша власність буде, боюся, лише новим джерелом прикростей і сліз для бідної голови, [Закреслено: що створює собі нещастя] яка веде цей щоденник. Ми залишаємося у великій вітальні -- я, Елен і Ліз -- і тихо, спокійно й серйозно говоримо про біди Бете, про Василісу Єгорівну, про її маєтки, про наш будинок у Росії, про дружбу. З цього приводу я кажу Елен, що зовсім не тримаюся за її дружбу, бо вона не існує, а якщо й існує, то скоро зникне. Ми п'ємо чай, і я йду о дев'ятій. Всі були дуже люб'язні, як завжди, одним словом, але Тучеви мене мучать. Чому про них стільки говорили переді мною?
Ба! Якщо Бог змилується над моїм божевіллям і дасть мені те, що я прошу; якщо ні... якщо ні, не знаю, що станеться; тільки б Він змилувався наді мною, інакше я буду дуже нещасна.
З віллою прийде більше ніж будь-коли бажання жити як я люблю, приймати гостей, не бути порохом...
[Примітка: 1875. І з віллою ми стали гіршими за порох, і я мучуся в сто разів більше, ніж тоді.]
Велю везти мене до театру, де має бути тітка. Онорін грає «Рожевих чортів». Я приїхала зарано, за два акти до її появи, Ґаґаріни навпроти, вони бачать нашу ложу; якийсь час я ховалася за тіткою, але раптом, натхненна, сіла на підлогу за її кріслом і просиділа так два з половиною цілих акти. Нарешті настає третій акт, з'являється Онорін, і через кілька хвилин, скориставшись миттю, коли всі очі прикуті до неї, я вискакую напівповзком з ложі. Яка витівка! Мені дуже хотілося сміятися за своїм кріслом; я люблю дурниці.
Повертаюся додому вся сумна. Ця вілла! Що вона принесе? Гадаю, нічого доброго, нові розпачі для мене.
Чую голоси у мами, яка спала; швидко йду до неї.
Вона через якийсь час знову засинає, і я повертаюся; вона хвора.
Я зміню слово, це «як я люблю» надто туманне. Річ дуже проста: ми не граємо жодної ролі, або, точніше, останню й найнікчемнішу; наше становище дуже хибне; ми живемо жалюгідно; ніхто з порядних людей не хоче нас знати; ми скрізь самі, ніяково, принижені, і це мене катує, гризе, давить, доводить до розпачу, змушує плакати, зводить з розуму! Відчувати все це, знати ці жахи -- для мене це гірше за смерть! Я, яка прошу всього протилежного -- багатства, почестей, прийомів, поваги, шани.
Боже всемогутній, наше становище і наше життя такі, як я щойно описала, без жодного перебільшення. Бувають хвилини, коли мені трохи краще, але, здається, тільки здається.
Великий Боже, прийми мою молитву, не відкинь її. Будь милосердний, дай мені жити краще. Зроби, благаю Тебе, щоб із новим будинком усе пішло інакше! Я тварина, розтрачую наймоцніші вирази на дрібниці, а коли хочу, як зараз, сказати, яким великим є мій розпач, не знаходжу слів [Закреслено: щоб це сказати]. Тож не скажу, що я в розпачі, що плачу, -- це прісно й завжди одне й те саме. Я безумна, що звинувачую себе [Закреслено: ні за що] несправедливо; ось правда: мене спіткає розпач щодня, і те, що минуло, здається завжди меншим за те, що зараз. Щодня мені трапляється розпачувати, плакати, і щоразу я мучуся й нещасна, наче це вперше.
Але моя постійна біда й найбільша біда -- це наше життя, наше жахливе становище. Хто! О хто! нас із нього витягне! Коли захочеш Ти, Господи, почути мої молитви!
Ісусе Христе, Пресвята Діво, моліть Бога за мене! Моліть Його пробачити мені й визволити від усіляких прикростей! Моліть Його, о Пресвята Діво, Ви, до Кого я наважуюся молитися вільніше, моліть Його дати мені жити добре, не так як зараз. Інакше моє життя -- катування. Моє обличчя зіпсується від сліз, що змочують його щовечора. Щовечора я лию солоні сльози на цей щоденник (цього вечора теж). Але я така нещасна, така нещасна, що мушу [Закреслено: вилити] злити частину свого болю в цей щоденник, інакше моє серце було б переповнене гіркотою і я не змогла б заснути.
Якщо доля не хотіла, щоб ми жили добре, тоді дайте бодай мені жити добре. Вирвіть мене, Свята Маріє, з цього Аверну, перенесіть мене туди, куди кличуть моя душа, моє серце, де мені буде добре, де я житиму як люблю. Ні сльози, ні крики, ні слова, ні описи не можуть змалювати, як я страждаю!
Невже я ніколи не житиму добре?
Мені можуть сказати, що я дитина; це правда, але скоро я стану дівчиною, я вже майже, і нічого не змінюється. Я можу сподіватися на зміни через шлюб, але це інша річ. Так весело добре жити, коли ти панянка; коли не маєш тягаря на шиї, мішка, який тягнеш за собою, чоловіка, одним словом. А потім -- хто схоче мене в нашому становищі!
[Примітка: 1875. Я дівчина, і нічого не змінилося; якщо щось і змінилося, то на гірше.]
Може, й порох, але я не хотіла б пороху. А ті, кого я вважаю гідними, навіть не знають нашого дому; як вони можуть мене знати? Дива, про які розповідає мама, і вуличні враження -- це ніщо; порядні чоловіки люблять добре одружуватися й не візьмуть за дружину претензійний порох на кшталт мене, бо я маю великі претензії, великі бажання, пишні мрії, але я порох; навіть якщо я не порох, я настільки вкрита порохом, що це одне й те саме. Зрештою, не в такому домі, як наш, тепер, узяв би собі дружину чоловік, якого я люблю.
Чому ми такі нещасні! Чому нас не хочуть знати! (які підлі, жалюгідні, нікчемні, низькі скарги). Є тільки судова справа в Росії, але це справа, яка не може завадити, яка нікого не стосується.
Боже, пробач нам гріх, за який я страждаю. Пробач його, пробач мені!
[Поперек: Який же це гріх, який із наших батьків учинив, що ми так страждаємо!]