Вівторок, 3 березня 1874

Мені наснилася сіра сукня, яка здалася мені чарівною; їду до міста з Маченькою (коричнева сукня, чорний капелюх, нова зачіска, волосся на потилиці, гарно), вітряно і майже нікого, бо я не рахую каміння та порох. Невже вже всі роз'їхалися!
Борель більше не показується, його кімната зачинена, гадаю, він поїхав. Їдемо по справах до міста, трохи на Прогулянку, грає музика. Їду шукати світло-сіре сукно для своєї сукні, потім до Сімон, яку не застаю. Ми проїжджали повз 55, коли мама з компанією туди входили; ми заходимо теж. Ця вілла буде дуже гарна, якщо Бог захоче, щоб вона нам дісталася. Завтра доленосний день, коли все вирішиться.
Забираємо тата на мосту й повертаємося.
Знаходжу свої хімічні прилади перевернутими, пляшечки відкоркованими й жовту кров'яну сіль відкоркованою на столі. Це пан Піту, незадоволений своєю дружиною, виплеснув свою лють у моїй шафі.
Увечері пан і пані Анічкови та пан Зібін грають з нами в рулетку, Поль -- банкір. Я виграла сімнадцять франків, але Стьопа попросив мене грати далі, щоб не забрати все з банку; я йду спати з десятьма франками.
Мені дуже нудно, бо не бачу нікого, жодного пристойного чоловіка. В «Дербі» більше не бачу імені Гамільтон і знаходжу «Дербі» монотонним. Піду читати суботній номер, який ще не розпечатаний.
Сімон у нас, вона примірює жалобу для Діни. Завтра пришле мені сірі зразки.
Мені нічого сказати, це видно, зрештою, з розбірливості мого почерку; видно, що я не поспішаю, що думки не квапляться.
Я нарікала на «Дербі»! Відкриваю його, читаю, і мої очі вражені цим пекельним і небесним ім'ям! Мені перехопило подих, і я опритомніла лише коли почула звук, який робили мої гарячі сльози, падаючи на журнал; вони пекли й руки. Не знаю, чому я плакала до сліз, не знаю, чому плачу зараз; чому підвелася, чому вдихнула повітря на повні груди, не полегшавши, чому встала, чому зробила коло по кімнаті; чому пішла стати навколішки, молитися й плакати.
Я божевільна, бачите, і саме тому я поводжуся так безглуздо, саме тому я пишу, і мої палючі сльози заливають папір і мої пальці (я сякаюся з почуттям).
Щойно я трохи оговталася, побігла шукати свій щоденник, але по дорозі ще раз упала навколішки, плачучи. Чи я досить божевільна -- навіщо писати свої дурниці?
Але сьогодні ввечері я надзвичайно зворушена, і чому? Я не розумію, як все це відбувається, я не розумію саму себе. Я божевільна (жбурляю від себе свій щоденник).
Я знову взяла «Дербі», але випадково ще раз побачила це ім'я; я швидко відвернула голову, хитаючи нею, щоб позбутися запаморочення. Я читала досить спокійно, коли раптом великими літерами: Стайня герцога Гамільтона.
Знову подих перехоплює, я посміхаюся, плачу, встаю, кладу обидві руки на голову й дивлюся на стелю, все плачучи, але ця поза мене не заспокоїла; тоді кладу голову на ліжко, але змушена ще раз змінити позу. Чому б не прочитати все одним махом, а потім описати свої поривання?! Я не могла продовжувати читати й була нездатна писати, це не моя вина, це сильніше за мене.
Але що означає цей стан. Мені достатньо побачити його ім'я, щоб плакати і щоб мені перехопило подих.
Але коли я побачила серед його коней Берту, я не змогла стриматися від усмішки, але для цього мені довелося знову встати й хитнути головою. Бідна маленька Берта.
Я згадала Баден і все. І... мені справді соромно, я плакала.
Річ у тім, що я його справді кохаю.
Досить дурниць.
Тільки Гамільтон здатен мене зворушити, змусити жити, змусити відчути, що я існую (я плакала й через Аллара вчора, але які ж різні ці сльози!). Він один мене зворушує, змушує думати й заспокоює, бо після цієї бурі я така спокійна: піду молитися Богу!