Понеділок, 2 березня 1874

Даремно чекаю на Аллара, годину, півтори, нарешті дві години -- його немає. З відчаю йду плакати в жовту вітальню, і посеред моїх щедрих сліз з'являється винуватець. Він дуже бентежиться, побачивши мене в сльозах, і тепер мені його шкода, але тоді я його круто відчитала. Він зачісує мене саме так, як я люблю, два завитки ззаду (коричнева сукня, чорний капелюх, гарно), я вбираюся швидко-швидко, й хоча очі червоні й припухлі, попри те що я вмила обличчя, ми їдемо. Я задоволена зачіскою, яка під цим капелюхом чудова; цей капелюх мені так пасує.
Але поки ми доїхали до Вальрози, повітря освіжило мене й трохи привело в порядок очі. Це вдруге я бачу цю величезну, пишну, вражаючу, розкішну віллу, яка мимоволі переносить вас і вселяє відчуття її величі, багатства і поганого смаку. Руїни (фальшиві), каскади, гроти, статуї, фонтани, рівнини, пагорби -- все є тут з надлишком.
Архітектура будинку жахлива, і шкода бачити стільки грошей, витрачених на будівництво такого обеліска.
Окрім будинку, є безліч прибудов, двір, увесь покритий тесаним каменем, зверху тераси, і нарешті нова концертна зала з білого стуку й ніжно-блакитного оксамиту. Ложа у формі мушлі для пана й пані фон Дервіз. Я думала, дивлячись на них посеред усіх цих пишнот, що сидять як князі, що й двадцяти років немає, як пан був бідним прикажчиком, а пані мала дві сукні з перкалю, носила одну, поки прала другу, і була змушена сама ходити на ринок із кошиком під пахвою, без капелюха.
Це вражаюче й ошелешливе.
Серед розпорядників -- барон і князь (справжній, Четвертинський); за правилами князь, де б він не був розпорядником, має показувати нам наші місця. Барон пробелькотів якісь дурниці. Ми в другому ряду. Суворова з усією своєю компанією біля самого входу, бо вона патронеса, а зрештою, вона мандрує по всій залі. Біля стіни -- Фюрстенберґи, які мене не дуже люблять, як мені здається.
Малий -- бридке щеня, як каже моя тітка; вчора на зворотному шляху кокотка в кумедних капелюхах покликала його Шарлем і забрала у свій візок.
Вбрань не було. Всі були, як і ми, в капелюхах, княгиня Суворова вся в чорному.
Я не заздрю Дервізам, це завелике й загарне, щоб заздрити.
Під кінець обличчя моє прояснилося й слідів сліз більше не видно. Тільки де ж Ламбертьє? Його більше не видно; якщо він поїхав -- шкода.
Іноземної молоді не було, зате російська -- у повному складі. Бек також зник, є тільки мамаша в оточенні всіх молодих людей.
Оце стара страхітка.
Я була тільки з тіткою, ми йдемо на Прогулянку; нікого немає, крім Одіфре, який здається мені чудовим хлопцем. Ніколи я його не помічала, але після його парі та Джої я його помічаю. Я хотіла б із ним познайомитися, він мені дуже подобається.
[Поперек: Зауважте.]
[Закреслено: Я його кохаю] Тітка залишається на Бакі, і з Бете я йду до Лондон Гаузу, спускаюся з Полем і якраз їла лосося, коли входить барон -- питає, чи я снідаю.
— Ні, пане, я обідаю.
— Який дивний спосіб обідати.
Він мені заплатить за цю фразу. Я хотіла б одного дня відчитати його й пояснити, що певні фрази не вживаються. Увечері, в домашньому вбранні, спускаюся й знаходжу Бете й тітку, починаю свої звичні елегії, які цього вечора обертаються сатирами на наших гостей. Герцог Бенський, маркіза Самельс і граф Абріаль на червоному кріслі та двох зелених, які ми купимо у Сакко. Тітка весь час мовчала, я не вгавала; моя єдина втіха -- говорити те, що відчуваю, це полегшує, і я не задихаюся під вагою всієї цієї злиденності моєї душі. Коли Бете пішла, тітка сказала мені, що я негідниця тощо, що ганьблю нас перед чужими.
Ба! Мені від цього легше.