Четвер, 26 лютого 1874

Мама вся в сльозах входить до вітальні -- Діна знає. Я йду до неї лише ввечері; нерозумно нав'язуватися, коли людина в горі. Немає іншого втішителя, крім часу.
Я була дуже роздратована сьогодні вдень на Прогулянці: проїжджаючи повз Бореля, який прогулювався у себе на балконі, я почервоніла. Це непростимо! Я швидко обернулася до тітки, ми були самі (коричнева сукня, гарно). Цей капелюх мені страшенно набрид, і я замовила інший у Мортьє. Тірольський жахливий, я його не приймаю.
Вона розповіла мені, що вчора, повернувшись з Монако, вони вечеряли в Лондон Гаузі й що Борель, Еміль, Кінські тут-таки в Лондон Гаузі парилися на те, хто краще стрибатиме через скакалку, чи щось таке.
Цей Борель, мабуть, бачив моє огидне, нестерпне, дурне, непристойне, недоречне почервоніння, й, пам'ятаючи попередні роки, я, певно, така сама неприємна йому, як той божевільний мені. Справді, я не прощаю собі цього почервоніння! Якби хоч він його не бачив!
Ми зупиняємося на кілька хвилин біля музики. Потім забираємо Стьопу, Валіцького й Поля і бігаємо скрізь у пошуках рулетки для Стьопи. Вже дуже пізно, коли ми повертаємося.
Одразу після вечері ми сідаємо за гру. Я розставляю стіл, граблі, таблиці, я -- банкір, п'ять франків у банку. Гра була досить серйозна для нас, нас було -- Стьопа, Валіцький, Поль, Маченька і якийсь час княгиня. Тітка мала терпіння крутити від сьомої до десятої години вечора. Мені траплялося платити по десять франків за раз і більше, що чимало, коли граєш на дрібні монети. Поль зривав банк кілька разів, коли він піднімався до тридцяти франків і більше.
Я відходжу, вигравши близько дев'яти франків, не рахуючи п'яти. Я буду великою гравчинею! Аби тільки мати гроші.
Ми не носитимемо жалоби, а я б хотіла; я вже уявила собі легку родинну жалобу, чарівну. Яка ж я безжалісна й безсердечна. Пробачте мою легковажність, Боже, я божевільна й дурна.