Четвер, 26 лютого 1874

Мама вся в сльозах входить до вітальні -- Діна знає. Я йду до неї лише ввечері; нерозумно нав'язуватися, коли людина в горі. Немає іншого втішителя, крім часу.
Я була дуже роздратована сьогодні вдень на Прогулянці: проїжджаючи повз Бореля, який прогулювався у себе на балконі, я почервоніла. Це непростимо! Я швидко повернулася до тітки, ми були самі (коричнева сукня, гарно). Цей капелюх мені страшенно набрид, і я замовила інший у Мортьє. Тірольський жахливий, я його не приймаю.
Вона розповіла мені, що вчора, повернувшись з Монако, вони вечеряли в Лондон Гаузі й що Борель, Еміль, Кінські тут-таки в Лондон Гаузі парилися на те, хто краще стрибне через мотузку, чи щось таке.
Цей Борель, мабуть, бачив моє огидне, нестерпне, дурне, непристойне, недоречне почервоніння, й, пам'ятаючи попередні роки, я маю бути йому такою ж неприємною, як той божевільний мені. Справді, я не прощаю собі цього почервоніння! Якби хоч він його не бачив!
Ми зупиняємося на кілька хвилин біля музики. Потім забираємо Стьопу, Валіцького й Поля і бігаємо скрізь у пошуках рулетки для Стьопи. Вже дуже пізно, коли ми повертаємося.
Одразу після вечері ми сідаємо за гру. Я розставляю стіл, граблі, таблиці, я -- банкір, п'ять франків у банку. Гра була досить серйозна для нас, нас було -- Стьопа, Валіцький, Поль, Маченька і якийсь час княгиня. Тітка мала терпіння крутити від сьомої до десятої години вечора. Мені траплялося платити по десять франків за раз і більше, що чимало, коли граєш на дрібні монети. Поль зривав банк кілька разів, коли він піднімався до тридцяти франків і більше.
Я відходжу, вигравши близько дев'яти франків, не рахуючи п'яти. Я буду великою гравчинею! Аби тільки мати гроші.
Ми не носитимемо жалоби, а я б хотіла; я вже уявила собі легку родинну жалобу, чарівну. Яка ж я безжалісна й безсердечна. Пробачте мою легковажність, Боже, я безумна й дурна.