Вівторок, 17 лютого 1874

Їду в місто з мамою — на квітковий ринок і купити два рожевих доміно, для Діни й для мене. Не знаю, о котрій ми виїжджаємо; є сонце, погода гарна; само собою зрозуміло, що возів, екіпажів і костюмів більше, ніж учора. Я приготувала букет із записочкою — «Чому ви смієтеся?» — для пані Прістітіфф; вона була біля префектури, і я її не побачила, бо щоразу ми билися надто шалено.
Я отримала безліч букетів і кілька цукерниць; на розі перед Вісконті всі чотири вікна були зайняті руськими панами, з якими вчора ми билися нещадно; щойно вони бачили нас, як усі підходили, і ми, наче навмисне, завжди зупинялися на тому місці. Сьогодні випадково я кинула їм букет — відтоді вони не переставали мені їх слати. У кількох осіб були ті букетометальники. Мені здається, що мені давали більше квітів, ніж будь-кому іншому; я не кажу про тих, хто знайомий, а про всіх загалом. Дзьоб не отримав від мене нічого, барон теж; я їх не бачила на карнавалі, а тільки потім.
Оскільки екіпажів було занадто для об'їзду, зупинялися на кожному кроці — можна було заснути. Біля готелю Великобританія я бачу графа пішки в жахливому стані; у нас уже не було конфетті (як щоразу після рогу Вісконті), і ми мусили кидати квіти, змішані з конфетті, на що він відповів теж квітами — кілька великих букетів фіалок, які він передав мамі; потім, коли він піднявся до Обеліска в ландо й рожевому доміно,
ми засипали Обеліск квітами; в неї більше не було — Як шкода, що в мене більше немає квітів. — У неї велике, відверте, дурне, красиве й добре обличчя.
Я була рада, що зустріла Ламбертьє, бо він — як знайомий. Я бачила всіх і все. Найелегантніший віз належав Джої — фіалки й камелії. У них були не доміно, а розкішні білі костюми й зачіски з крепдешину й фіалок. Було дуже весело, але я не дуже веселилася — я більше не вмію веселитися без товариства. Я не розумію жити на вулиці; товариство — це все для мене; якби у нас були знайомі на карнавалі, я б веселилася неймовірно, але так...
Після обіду їдемо до Румпельмаєра, потім дивитися ілюмінацію й спалення карнавалу. Біля префектури — прийом; ось де я хотіла б, щоб була мама, а не тут, в екіпажі. Ми в першому: я, Діна, мама, тітка й Маченька; в іншому — Стьопа, Бете, Валіцький і Поль. Анічкови їдуть позаду — який дурний батаклан!
Я давно просила піти сьогодні ввечері на маскарад; я поновлюю свої прохання, і мама з огидним, жалюгідним виглядом посилає взяти ложу, поки ми милуємося ілюмінацією. Але в ту ж мить починаються муки й пекло. Щоразу бувають скандали, але цього разу мене довели до сліз, знервували, і я приїхала додому з твердою рішучістю не їхати; Стьопа, Маченька й Поль це знають, отже...
Правда, це досить дивна й непристойна витівка, але це не гріх. Як мене мучили! Не те щоб забороняли йти — зовсім ні; навпаки, я впевнена, що цього зовсім не хотіли. Але є звичка отруювати все; ніколи нічого не робилося як у інших, завжди з муками, слізьми, лайками, безкінечними прикрощами. Коли я про це думаю, сльози починають литися, це найбільше нещастя родини — це отруювання всіх задоволень... Боже всемогутній, невже це ніколи не зміниться?! (Говарди були у Вісконті).
Повернімося до цього нещасного вельйоне; Діна плаче, я плачу, мама страждає — ось початок. Після тридцяти семи мук ми все ж таки йдемо. Я вже не хотіла, але мене просили, і щоб уникнути ще довших і неприємніших промов — йду. Вся в чорному, як і Діна, без доміно.
Поль і Валіцький у рожевих доміно. Ми не були елегантні (я — завжди, але інші) — але ми були невпізнанні, а це й потрібно. Опівночі; Тутчеви тут, без масок, і всі «білі» з воза Джої — їхні костюми чарівні. Бал ще не почався; ми бачимо два танці, дуже прості, як на сільських балах улітку. Зрештою, я затуманена нашими прикрощами й не бачу й не розумію майже нічого. Без чверті на першу ми їдемо.
Це дурно: з нашими нещастями не можна мати жодного задоволення.

Примітки

Італійською: veglione — великий бал-маскарад.