Понеділок, 16 лютого 1874

Від восьмої години я мрію, не спавши, що маю шість мільярдів. Ах, як гарно я ними розпорядилася!
Чекаю на сонце — дуже слабенький промінь з'являється; я встаю, вже майже десята.
Огюст приходить весь переодягнений, і ми вирушаємо. Дощить трохи, і я вдягла свій чорний дощовик, який був досить гарний; Діна в білому, мама в блакитному, Валіцький просто як щодня, Поль на козлах. На мить дощ перестає, потім починається знову — це справді прикро; проте — «ми не будемо переносити карнавал» — і він відбувається. Трибуни мало заповнені — зрозуміло, коли дощ, — але екіпажів багато й вони елегантні, карнавальних возів дуже багато й вони дуже гарні, кавалькади, та й пішоходи теж дуже оригінальні й милі.
Якби погода була гарна, карнавал був би чудовий. Було п'ять оркестрів, але я не буду все описувати — це неможливо; збережу газету, яка про це напише. Я хотіла закидати Дзьоба, барона й графа — і не вдалося.
Дзьоб і барон були біля префектури з усім товариством — Суворова, Гальве тощо, і навіть Андрій Миколайович, добрий старий, що завжди з Суворовими. Само собою, перед цією трибуною битва була найлютішою, але оскільки дощило, я майже нікого не бачила — тільки панну де Гальве, Шупінського, англійку, пана де Гальве й Андрія Миколайовича. Вони кидали нам багато букетів, особливо цей добрий старий, який мусить бути дуже веселий, і пан де Гальве. Останній мені безмежно подобається — хотіла б, щоб він був моїм другом; він мусить бути добрий і веселий. Тітка, Маченька й Стьопа на трибуні; вони потім розповіли, що на трибуні билися між собою й дуже люто — лютіше, ніж деінде, і це мусило бути чарівно. Суворова кинула тітці кілька букетів з маленькими посмішками.
Всі веселилися й пожвавішали — semel licit in anno insanire. Я першою впадала в божевілля й дуже веселилася, хоча знайомих було дуже мало. Я навіть не бачила Ламбертьє — він проте був у екіпажі без маски, і Поль каже, що так його закидав, що нещасний благав пощади.
Проїжджаючи востаннє повз префектуру, я кидала лише букети — майже нікого не було, й сильно дощило; але щойно я кинула кілька квітів, не бачивши на кого, особа підняла маску, прозору, залізну — і я впізнала Дзьоба! Яка дурня. Це було прикро, і я не могла нічого вдіяти, дощило і було десь біля п'ятої, і під маскою крізь залізну маску я не могла добре бачити хто це. Неважливо — тим краще для неї. Я голосно й кілька разів висловила свій жаль за барона й графа. Чи досить дурні ті, хто думає дражнити мене Ламбертьє — але вони мене смішать і розважають.
Коли мама вже лежить, я приходжу до неї; говорили про чоловіків, і мама хвалила красу Соріа; я казала їй, що волію навіть графа де Ламбертьє. Тоді вона каже, що в моєму віці вона б вважала за краще, щоб я закохалася як у Соріа — можна тоді мріяти чи співати романс, чи щось таке, але там нема нічого, навіть про чоботи не
можна думати, бо ні в нього, ні в нас нічого немає. Фе! Як Тормосов.
Хотіла б знати, чи вона справді думає, що я закохуюся.
Та зрештою, якщо чесно, я все ж таки волію Ламбертьє над Соріа. Я б багато дала, щоб знати, чому він на мене дивиться; дражнити мене — безглуздо, бо це він дивиться. Miserere! Хто скаже мені, чому він на мене дивиться, і моїх биків, і корів, і моє біле обличчя, і чорні брови. Мама часто мені докоряє — тобто за графа. — Я ж така невинна. —
Коли я була на маминому ліжку, назвали Гамільтона — і я залишилася ще. Я не можу ні висловити, ні пояснити собі радість, яку мені [Закреслено: спричиняє] дає його ім'я. Я усміхаюся, я щаслива й тремчу лише за ту мить, коли про нього перестануть говорити.
Дивна річ, [Закреслено: відтоді як я] це ім'я завжди справляло на мене враження й здавалося надзвичайним, окремим, близьким. Я ніколи не втомлювалася слухати історію тієї леді Гамільтон, коханки Петра Великого, яку тато розповідав і розповідає так часто й так монотонно. Давно то було. Коли я його ще не бачила, Гамільтон завжди змушував моє серце битися й здавався мені знайомим, рідним. На Баденських перегонах (невичерпне джерело спогадів) я пам'ятаю, коли Ремі мені сказав «Я щойно говорив із герцогом Гамільтоном» — щось дивне зчинилося в мені; не те щоб я його тоді любила, зовсім ні, але це завжди було це магічне ім'я.
Потім я пригадую його спину, коли він стояв посеред газону перед трибунами, шнурок від бінокля, і ще пригадую, що його жакет здавався мені дуже товстим. Потім пригадую його в Казаї, коли я проходила з Матільдітою; потім одного ранку о восьмій біля Конверсації, зі штанами в чоботях; потім у його екіпажі, коли він зупинився біля крамниць. О, це я пригадую так добре — мені здається, що бачу ті великі дерева, ту ще безлюдну й мовчазну алею, ті напівчинні крамниці, і його коней, що ще ворушаться, зупинених, трусять головами й дзвонять дзвіночками, і його, що сидить нагорі, і дорогу ліворуч, і струмок біля дороги, і маленькі мости, і сонце, і блакитне ясне небо, що проглядало крізь дерева... І чому я так добре пригадую все це
і тінь, яку кидала на стежку лавка під деревом, і траву, і кожен сухий листок на землі, і кожну піщинку. Все, одним словом, що оточувало той екіпаж того ранку. А проте тоді я ні про що не думала, зовсім ні про що, я ніколи тоді не думала, що можу стати жінкою й що можу любити; я жила життям дитини — і чому він та все, що його оточувало, так глибоко врізалося в мою пам'ять. Чому я не пам'ятаю так само добре когось іншого...
Тому що герцог Гамільтон був, є й буде для мене істотою надзвичайною, окремою, божественною і...
Я ніколи не закінчу.

Примітки

В оригіналі англійською: waterproof.
Латиною: раз на рік дозволено збожеволіти.
В оригіналі англійською: and I could not help it, it rained and it was about five, and under a mask through an iron mask I could not well see who it was. Never mind the better for her.