Субота, 14 лютого 1874 Неділя, 15 лютого 1874

Я нічого не писала вчора. Виїхала як звичайно в екіпажі; я послала сказати Гічкок, що не піду з нею на прогулянку.
День був сірий і обіцяв дощ, але я все сподівалася.
Наприкінці уроку з Брюне він сказав мені, що сьогодні ввечері в Середземноморському клубі віденські дами дають концерт. Оскільки я дуже люблю ходити до цього клубу з будь-якого приводу — бо там завжди дуже гарне товариство, — я відпустила Брюне й Леклерка на десять і п'ятнадцять хвилин раніше. Я йду сказати, що треба піти сьогодні ввечері або принаймні що я мушу піти з тіткою. Отож іду одягатися; проводжу годину, зачісуючись — я хотіла якусь нову зачіску, але повернулася до старої, яка образилася, що я хотіла її покинути, і вдалася лише з десятого разу (сукня блакитна, спина дуже добре, загалом гарно). Їдемо вдвох. Входимо — зала повна, не так, як ввечері «Ернані», але повна. Я обводжу поглядом; велика ложа зайнята княгинею Суворовою — вона орендувала її цілком і запросила свій круг. Її сестра, Гальве, панна де Гальве, Фалькенштайн, Рюдігер, Дзьоб із матір'ю й бароном, князь Гагарін із дружиною, панночки Рословлеві й багато чоловіків.
Справді, ложа була надзвичайно блискуча, вони щасливі. Тоді я повернулася до себе й побачила вповні свою злиденність. Ми були буквально самі, самі, самі; жодної знайомої душі; нікого. Я хотіла б опинитися під своїм кріслом — здається, ніколи я не почувалася такою нещасною. Безперечно, дотепні люди сміялися б із мене.
— Вважати товариство — цей збір дресированих мавп, акторів, безсердечних, фальшивих людей і не знаю ще кого — за щастя!
Ось що б вони сказали, але або вони брешуть, або ніколи не
відчували того, що відчуваю я. Я гарно одягнена, але навіщо мені ця сукня, навіщо в мене гарні манери, навіщо в мене смак!!!
Я попросилася в ложу — задихалася. Тітка, яка була більш роздратована й розсерджена за мене, пішла б, але прибули герцогиня де Муші, її чоловік і Обеліск, а ще одна їхня дама, і Ламбертьє, і кілька інших (у кріслах); вона почала на них дивитися, я теж — і ложа впала у воду. Обеліск дуже красива, але мені здається, що своїми рухами вона зрушує повітря, яке перетворюється на ураган і перекидає все довкола, що вона може розчавити чоловіка, як ми давимо комаху, — словом, це справжній Луксорський обеліск. Ламбертьє був поруч із нею, що зробило її такою ж рожевою, як її сукня, і дуже прикрасило. Цей бідний чоловік мав вигляд пігмея поруч із цією велеткою, як у «Подорожах Ґуллівера» — він навіть не намагався піднятися, він скулився у кріслі, і його лиса голова ледве сягала білого й розкішного плеча необ'ятної красуні
Я міняю жанр; я більше не прагну до грандіозної величі — я не буду високою. Але повернімося до наших баранів.
Я думаю, що маленький одружиться з великою, бо він весь час із ними і не пішов на ложу, до того ж він часто з герцогом де Муші. Ось карнавальна пара!
Я лютувала, що перебуваю так, як не люблю; був якийсь огидний чоловік, що на мене дивився, — я ладна була плакати, побити його.
Кілька разів я стримувала сльози, щоб зробити себе ще нещаснішою. Ламбертьє під час антрактів вставав, обертався, оглядав усю залу й щоразу зупиняв очі на мені — без посмішки цього разу. З моєю любов'ю до товариства, розваг, параду — бути в такому стані? Але це жахливо! Нарешті ми виходимо; при виході ще одне приниження — тітка сама забрала наші манто з гардеробу, і ми вийшли самі, з опущеними хвостами. На щастя, наш екіпаж був другим.
Удома я йду просто до мами, але нічого не кажу — марно, вона нічого не може.
Але тітка, яка в такій самій люті, як і я, не стримується, але замість того, щоб говорити за себе, докоряє, наче це я, — непрямі докори, розповідаючи, як
я була розсерджена тощо (я їй нічого не показала) — підлі й несправедливі до моєї матері.
І навіть! (дозвольте мені страшний вислів) мені начхати (я червонію, пишучи це), отак хотілося б плазувати як жалюгідні рептилії до тієї ложі... (пишучи, я плачу). Вони ні жалюгідні, ні рептилії, а просто товариство. Тільки з підлості й заздрості можна таке сказати. Виведена з терпіння цими нападками, я кажу:
Я, попри все, скажу вам: до тієї ложі вам так само далеко, як до Китайської імперії.
Після цього слова вона більше не замовкала, але що найдивніше — всі сказали б, що це я докоряю, я сварюся. Особливо зважаючи на те, що до мене звикли чути такі промови; але вчора (перед собою я нічого не приховуватиму) я не сварилася, я не сказала нічого, що могло б образити найделікатніших.
Мама, прийнявши все це на мій рахунок, заплакала, кажучи, що нічого не може, що нам краще жити з Тутчевими, що вона негідна тощо, тощо, тощо. Валіцький дивився на мене як на причину цих сліз, і — дивна річ — тітка теж.
Але я не думаю, що вона це зробила зі зловмисності — просто так. Яка я була нещасна!
Така ж нещасна, як того дня через нього, — і цього досить.
Тепер, коли пишу, мушу зупинитися, бо ридаю.
Маю добрий засіб від своїх горів — піти стати навколішки в нішу, де залишаю всі свої сльози, й повертаюся, як зараз, майже весела.
Усі шуми стихли; я сиділа біля маминого ліжка, вона тихо плакала із заплющеними очима. Я сиділа мовчки десять чи п'ятнадцять хвилин, потім раптом я [Закреслено: вліз у] лягла (я була роздягнена, крім панчох і голови), притулилася до мами й забула свої горі. Вона мене гладила. Пізно, треба лягати; я не мала сили йти до себе й заснула в мами — в панчохах, не розчесавшись, не написавши щоденника, без молитви.
Я думала, що все дурниці, що не варто рватися, але при першому ж виході я зміню думку й буду в тисячу разів нещасніша.
Назавтра — сьогодні — я прокидаюся й квапуся до церкви. Дощить! Яка прикрість! Карнавал пропав — як шкода, як я сердита! (Сукня блакитна й капе-
люшок, гарно).
Їду з Діною у фіакрі. Ландо прикрашене до карнавалу. Людей дуже мало. Наприкінці барон приходить привітатися й каже, що:
— Ми перенесемо карнавал; я біжу до комітету, і якщо за півгодини дощ не вщухне, глашатай із фанфарою піде оголосити, тощо, тощо. Цей бідний хлопець такий щасливий, що може сказати: ми перенесемо або ми влаштовуємо! Він має рацію — він не вигадав пороху, але й не порох; це дуже блискучий молодий чоловік для Ніцци. Він люб'язний зі мною, й це мене дивує.
Пані Говард просить нас прийти до неї о другій. Я, Діна й Поль їдемо самі до Філімонових, де залишаємося майже годину — вони дуже милі; потім до Говардів. Нічого не змінилося, я помилялася; єдине, що є, — це трохи заздрості з боку Елен; я прощаю їй без труду. Теббітт і Аллен тут. Повертаючись від них, я пояснила Діні всі мої вчорашні образи, які вона розуміє й поділяє чудово.
Мама знайшла мене дуже грац'йозною, як я сиділа, дощовик напівзнятий, у капелюшку. Навіщо це, Боже великий! Боже, Боже, Боже! Змилуйтеся над моєю злиденністю! Дайте мені жити, жити як я хочу!
Завтра нова прикрість! На площі Массена побудували кіоски, де дами з товариства продаватимуть на користь бідних. Нове приниження, нове нещастя!

Примітки

В оригіналі англійською: for a walk.
В оригіналі англійською: Gulliver's travels.
В оригіналі латиною: pulchra (красива жінка).
В оригіналі англійською: besides.
В оригіналі англійською: waterproof.